Моя пок?рна лед?

Замок був сповнений темряви, навіть в той час, коли світив місяць. Глибокі, вологі коридори, покриті мохом та пилом, нагадували про стародавню і таємничу силу, що пробуджувалася в кожному камені цього місця. Вся атмосфера вражала холодом і безнадією, наче кожна стіна могла вловити і поглинути навіть найменший рух.

Лея йшла через підземелля, крокуючи по кам'яних плитах, що ледь чутно відгукувалися її рухами. Вона відчувала, як її серце б'ється гучніше з кожним кроком. Втеча була її єдиним шансом. Якби її схопили, це стало б початком кінця. Принц... Принц і його потреби, його жорстока і холодна натура, безжалісні укуси, які виснажували її день за днем. Вона не могла дозволити цьому тривати ще хоч хвилину.

Її тіло вже не було таким, як раніше. Від постійної втрати крові, від його жорстоких обіймів і постійних вимог, вона ставала все слабшою. Він брав більше, ніж його було потрібно насправді. Лея могла відчути, як кров, яку він брав від неї, ослаблює її, лишаючи сил та життєвої енергії. Вона знала: якщо не вдасться втекти сьогодні — все буде втрачено.

Не дивлячись ні на що, вона збиралася знайти вихід. Вона не чула ні звуків, ні рухів. Тільки її власне дихання і запаморочення від слабкості, що перетворювало кожен її крок на біль. Її пальці мимоволі стиснули кинджал, який вона вкрала з покоїв одного з лицарів. Кинджал був холодним, тяжким у її руках, але він був її єдиним шансом.

Вона обережно пробралася крізь вузький прохід, де стіни були такими тісними, що здавалося, вони ось-ось зімкнуться. Важке повітря підземелля тиснуло на груди, але попереду, за кам'яними стінами, вже виднівся світло-сірий проблиск — маленька тріщина, яка вела на поверхню.

Затамувавши подих, Лея зробила крок, потім ще один. Холодний вітерець торкнувся її обличчя, коли вона нарешті вибралася на свободу. Перед нею відкрився темний ліс, мовчазний і величний, де високі дерева простягали свої вузлуваті гілки до неба. Повний місяць, великий і яскравий, осявав простір, кидаючи довгі й загрозливі тіні, які вигравали химерними формами на землі.

Вперше за довгий час вона вдихнула свіже повітря, наповнене запахом вогкої землі й хвої. Тут, на відкритому просторі, Лея на мить відчула полегшення, ніби сама природа подарувала їй короткий відпочинок від постійної напруги. Але разом із полегшенням прийшло й відчуття тривоги. Вона розуміла, що це лише коротка перепочинок, бо небезпека, яку вона залишила позаду, могла наздогнати її будь-якої миті.