З Неба на Землю

Відкривши очі, я побачила, що опинилася на вулиці і біля мене стояла Дазай.
Я себе не контролювала. Здавалося, ніби це було не моє тіло, і я просто споглядала, як у фільмі. Тільки від першої особи.
-Нііі, Дазай!
-Адель, я маю це зробити, щоб врятувати тебе.
-Але ж ти втратиш...
-Я знаю.
На цьому мій сон перервався, тепер я точно прокинулась у своїй кімнаті. Біля мене сиділа Дазай.
-О, прокинулась, сонько!
-Ага, стоп, що ти тут робиш?
-А, ну староста сказала, щоб я тебе розбудила, у нас же тренування починаються сьогодні!
А я навіть не помітила, як кілька днів пройшло. Здається, ніби я весь час спала і в голові прокручувалось тільки одне - той самий сон.
-Добре, йду зараз тільки вдягнусь.
-Ага, буду тебе на вулиці вже чекати!
Коли я вдягалась і коли вже виходила з будиночку, я думала тільки про цей сон...Чому мені здається, що це сталось в реальності? Напевно, мені просто здається, це ж просто сон, правда?
-Так ось, Адель, уявляєш! Адель? Адель, ти мене взагалі слухаєш!?
-А так, Лінсі, слухаю.
-Ну і що ж я по-твоєму сказала?
-Ну...
-Я так і знала: ти мене не слухала!
Лінсі подивилась мені в обличчя, все таки очі в неї були гарні.
-Ти якась бліда, щось сталось?
-Та, ні все нормально, не переживай.
-Ну дивись мені! Якщо щось станеться,  обов'язково мені скажи!
-Добре...
Поки що ми просто робили фізкультурні вправи, але нам казали, що ми будем тестувати якийсь пристрій.
-Так, добре, з вправами закінчили!
Лінсі підійшла до мене і пошепки сказала:
-Слухай, Адель, а тобі не здається, що староста якась стурбована?
Я подивилась на Крісту, вона якраз йшла до командира, щоб нам дали протестувати ті самі прилади. І справді, вона поводилась трохи дивно і майже нічого не говорила.
-Ну так, хоч я її дуже погано знаю, але вона за ці дні завжди була суворою, ніби вона мама всієї групи, а тут якась тиха.
Тільки Лінсі хотіла заговорити, староста вдарила у долоні.
-Увага, зараз ми будем тестувати пристрої.
Дазай підняла руку.
-Кріс, а, що вони роблять?
-Вони дають змогу краще користуватись здібностями, якщо ви їх не дуже добре опанували і будуть підсилювати їх. Але краще сказати, що це не пристрої, а костюми.
-Ого!
-Костюми? Цікаво!
-Ага.
Кріста ще раз плеснула у долоні.
-Так все, тихіше! Як малі діти!
Тут підійшов командир.
-Так, Кріста все правильно сказала, це - костюми і кожному зробили індивідуальний, під їхню здібність.
Після того, як прийшов командир, прийшло декілька сержантів з коробками.
Зараз я буду називати прізвище і ім'я, ви будете підходити і я вам буду давати костюм.
-Конні Рентаро.
Конні підійшов до командира, а той дав йому костюм.
-Крісто, ось твоя коробка.
Кріста була біля командира, тому він зразу дав їй в руки.
Далі я навіть не чула, кого він викликає. Я зосередилась тільки на одному - на сні.
В голові в мене мільйон разів прокручувалась одна і та сама сценка, стільки запитань і ні одної відповіді, ось що мене найбільше хвилювало! Аж раптом мені стало зле і в очах почало темніти.
-Адель Хідзуне.
Лінсі подивилась в мою сторону, я побачила її, тільки дуже розмито, вона сильно злякалась. Напевно,  в мене лице було повністю бліде. Зразу після того, як я про це подумала, я знепритомніла.
І знову та сценка.
-Нііі, Дазай!
-Адель, я маю це зробити, щоб врятувати тебе!
Знову і знову.
-Але ж ти втратиш...
-Я знаю.
Для мене це стало найгіршим кошмаром...
Я прокинулась знесилена, а біля мене стояли майже всі одногрупники.
Як тільки я встала, на мене зразу налетіли Лінсі і Дазай.
-Адееееель, ми так хвилювались!
-Так, так Лінсі права, я сама мало не знепритомніла від хвилювання.
Вони мене обіймали. Це перший раз, коли хтось, окрім мами, мене обійняв. І тут перед моїми очима зненацька постала сцена з дитинства...
-Друзі, давайте пограєм в м'яча!
Кілька дітей обернулось до мене.
-А Хідзуне, слухай, ми не хочемо з тобою грати!
-Чому?
-Ну бо в тебе здібність слабка, а ще ти - дивачка.
Дивачка...Це слово застряло в мене в голові і через нього в мене ніколи не було друзів...
Я обняла Лінсі і Дазай у відповідь і заплакала. Я сама не зрозуміла -  від радості чи суму.
Лінсі захвилювалась.
-Адель, з тобою все нормально? Тебе щось болить?
-Ой, Адель, я що тебе сильно обняла?
Я, ледве стримуючи сльози, з усмішкою   сказала.
-Ні, дівчатка, не переживайте я просто рада!
Нарешті я змогла в такій ситуації опанувати свої емоції.
Мені здавалось,що Дазай сама зараз заплаче. Вона знову кинулась на мене.
-Ой, Адель ну не лякай ти так! Я знову розхвилювалась!
Тут відкрились двері і зайшов Ларрі Цакубо.
-Так я запитав у лікаря про Адель і він сказав, що з Хідзуне все в нормі, просто вона знепритомніла від стресу.
- О Хідзуне, ти вже прокинулась?
-Так, командире.
- Ось і добре, ми вже всім дали костюми, крім тебе. Коли доставили тебе сюди, я подумав, що ми можемо піти поки потренуватись з костюмами. Але більша частина групи не захотіла і весь цей час була тут.
-Справді?
Всі хором сказали.
-Ага!
Мені здавалось, що я знову заплачу, але я стримала сльози.
-А скільки я спала?
Весь цей час мене обіймала Дазай, тут вона перестала мене обіймати і сказала.
-Ну десь приблизно 2 години.
-2 години? Ого... І ви справді весь цей час були тут?
Тут заговорила Кріста.
-Так, але не прийшов тільки Арнольд, я його трохи знаю, ми по сусідству живем. Так ось він завжди був один, в нього навіть друзів ніколи не було, тож він просто пішов в дім.
-Зрозуміло.
Ну так, за ці кілька днів, мені здається, він майже не виходив з кімнати, тільки коли ми їли, він виходив, бо в кімнати не можна було приносити їжу.
Я трохи піднялася, але коли це зробила, то зрозуміла, що в мене трохи крутиться голова, але все одно сказала:
-Якщо зі мною вже все добре, то може підем потренуємось? Все-таки я і так багато у вас часу забрала.
-Ти що, Адель! Тобі треба відпочивати!
Після цього, як Дазай це сказала, вона опустила мене на ліжко.
-Але...
-Ніяких "але", ти занадто втомилась, спробуй заснути!
-Добре, хай Хідзуне відпочиває, а ви всі підете тренуватись!
Всі хором сказали:
-Так, командире!
Коли вже майже всі вийшли, я взяла за руку Дазай.
-А? Що таке, Адель?
-Дазай, я боюсь засинати...