Пошуки. Себе.

Люди мають звичку прив'язуватися — до людей, речей, спогадів.
І настає момент, коли потрібно йти далі. А щоб це зробити — слід відпустити.

Треба залишити будинок, у який вкладала душу двадцять років, бо вже не відчуваєш у ньому спокою. Стало тісно, тривожно — і хоч як боляче, але час іти.

Треба покинути рідне місто, де виростала, бо тут більше нічого вчитися. Бо починаєш задихатися.

Іноді навіть треба відмовитися від звички їсти солодке — бо шкодить. І так, це теж може бути важко, бо іноді солодке значить більше, ніж просто їжа.

Часом треба змінити сумку, яка служила тобі роками. Або кросівки, з якими пройшла стільки пригод. До таких речей теж прив'язуються.

Але найважче — відпустити людину. Особливо тоді, коли нічого не сталося, крім розуміння: так треба. Бо інакше не зрушиш із місця.

Вона не здогадувалася, наскільки звикла до цього спілкування. Тепер кожен день — боротьба, кожна думка — спокуса. Їй доводиться докладати зусиль, щоб не повернутися назад у знайоме, хоч і болісне, коло.

Десь у глибині душі вона хотіла, щоб усе не закінчилося ось так. Щоб він повернувся, сказав, що не здається, що вона потрібна йому.

Так, вона була трохи драматичною. Але ж не повернувся. І саме це — підтвердження: рішення було правильне.

Але від того, що воно правильне, — не стає легше.

І ніхто ж не забороняє сумувати, правда?

Це пройде. З часом стане легше.
Треба просто витримати.