Повернення та?мничо? парочки

...Вона швидко відвернулась, намагаючись зібратися з думками.

— Привіт, Андрію, — сказала, вдихаючи глибоко, щоб голос не тремтів. — Так, все добре... Ні, не хвилюйся. Я впораюся.

Паша стояв мовчки, спостерігаючи, як Софія віддаляється від нього навіть не тілом — душею. Її голос, спокійний і зібраний, ранив сильніше за крик.

— Ага... Зустрітися? Добре, за пів години, біля кав’ярні. — Вона натиснула "завершити виклик" і опустила телефон.

— Ти з ним? — тихо запитав Паша. Його голос вже не був таким самовпевненим, більше в ньому було болю, ніж ревнощів.

— Це не твоя справа, Пашо, — холодно кинула Софія, хоча серце в грудях калатало, як навіжене.

— Але ж ти мене ще кохаєш... Я ж це бачу... — він зробив крок ближче, але Софія зупинила його жестом.

— Колись, може й так... Але зараз я вчуся дихати без тебе. І знаєш, Пашо, це навіть трохи приємно.

Вона пішла, не озираючись. А Паша залишився стояти, занурений у тишу, яка раптом стала оглушливою. Він зрозумів: цей раз вона справді могла зникнути назавжди.
------------------------------------------
Продовження слідує...