Льв?в 2142

- То як, закінчив? - спитав завжди бадьорий голос із динаміків, однак на цей раз в ньому відчувалася легка тривога, що загрожувала перерости в дещо серйозне. Бо він чудово знав, що буде далі і чим це все закінчиться.

- Так, закінчив, - важко відповів адміністратор. Голос з динаміків мав рацію: чоловік справді планував втекти з недосконалого, покоцаного голографічного міні-всесвіту в не менш не ідеальну повнокровну реальність.

- Ти точно впевнений, що цього хочеш? - вже схвильовано перепитав голос. - В нас може в не вийти, і тоді ми обидва загинемо, і всьому Львову гаплик.

- Чхати я хотів на це місто, - холодно відповів адміністратор. - І я впевнений, що в нас вийде. Я втечу звідси, що б це мені не коштувало. Ти браслет підготував?

- Ще й питаєш... - сумно зітхнув невидимий друг і раптом із передньої панелі на прозорій підставці висунувся сяючий блакитний браслет. В загальній темряві робочого кабінету-бібліотеки цей маленький сяючий пристрій був немов найбільша блакитна зірка у темній планетарній туманності.

- У тебе-то воно вийде, а про мене подумав? - обурився голос із динаміків. - Якщо ти виберешся звідси, усе тут навколо зникне, і я теж. Бо на тобі тут усе тримається.

- Мені шкода, друже, але я так більше не можу, - тяжко відповів адміністратор.

- Ой, легко тобі казати. Не тобі ж тут гинути всередині цієї таратайки. А я залишаюся і я тут загину замість тебе, - обурився голос з динаміки. - Може, краще ще раз там перевіриш всі свої розрахунки? А раптом ти десь помилився, і там щось не працює? Може, той браслет несправний? Подумай, друже, на які ризики ти йдеш! Невідомо, скільки ти там протягнеш і скільки там взагалі зможеш прожити!

У відповідь адміністратор мовчки і рішуче забрав із підставки блакитний браслет і вдягнув його на ліве передпліччя.

- Та боронь Боже, заспокойся! Ти ще маєш час подумати, не варто так поспішати!

- Спочатку розповів про Мухарчуків і про те, що тут коїться, а тепер намагаєшся мене зупинити? - заперечив адміністратор, починаючи натискати на різні комбінації кнопок і тумблерів, розпочинаючи процес евакуації. Він сам не знав, що вийде з цієї цифрової авантюри, тому теж хвилювався. На головному екрані замість зображення кабінету пані мера раптом висвітилися невідомі цифрові схеми на рівняння, що сяяли блакитним неоном на чорному тлі.

- От дарма ти поспішаєш, блін! Кажу тобі, немає жодної гарантії, що ця хрінь вистрелить! Прошу, подумай, як ти без мене будеш там, якщо будеш взагалі?! - відчайдушно кричав голос із динаміків. - Ще раз подумай!

- І не подумаю, - після короткої паузи відрізав адміністратор. Одразу після введення чергової комбінації кнопок на панелі керування підрахунки на головному екрані почали пришвидшуватися вдвічі. Зліва від панелі на стіні засвітився маленький блакитний вогник, який потроху збільшувався в розмірах, а всередині кімнати нібито розпочався землетрус, а хвилі ледь спотворювали зовнішній вигляд всієї кімнати, що було помітно на книжках в бібліотечці.

- Будь ласка, прошу тебе, зупинись! Зупинись, стій! Зупинись! - якби в цього голосу було тіло, воно би вже давно билося в істериці і повалило б зухвалого адміністратора на підлогу. Тим часом блакитний вогник почав поступово розростатися в чорну діру середніх розмірів а хвилі у цифровому просторі ще більше спотворювали кімнату. Все, окрім самого власника кімнати.

- Ти чуєш мене! ГЕЙ!!!! АГОВ!!!! ЗУПИНИСЯ!!!! - все сильніше і сильніше кричав голос адміністратору, але все було марно. Діра на стіні стала достатньою великою, аби в неї пролізла восьмирічна дитина. Чим більшою ставала діра — тим сильніше трусило кімнату і тим більшими ставали білі шуми.

- СТІЙ!!! НЕ ЙДИ!!! НЕ КИДАЙ МЕНЕ!!!! - розривався в істериці голос настільки сильно, що, здавалося б, міг розірвати динаміки на друзки. Але жодні вмовляння та істерики вже не могли зупинити чоловіка, який повільно почав наближатися до розростаючої діри. Ще трохи — і кімната от-от мала б стати цифровим місивом, в якому ледь проглядалися панель, стіни та бібіліотека.

- ПО-О-О-ОВЕРНИ-И-И-И-СЯ!!! Н-Н-НЕ ЗА-А-ЛИШ-Ш-ШАЙ М-М-МЕ-Е-Н-Н-Е-НЕ Т-ТУ-УТ! - тут вже і голос з динаміків ніби почав розпадатися на молекули від великої кількості коливань у кімнаті. Єдине, що було стабільним у цьому місиві — це сам адміністратор і діра, яка вже була того ж розміру, що і він сам. За два кроки він вже був прямо навпроти цієї діри.

- Н-Н-Н-Н-НІ-І-І-І-І.... - але вже було запізно. Чоловік однією ногою вже вступив у стабільну чорну темінь, а другою повністю зайшов у темну невідомість, що чекала на нього назовні. Хаотична суміш темних барв із коричневими хвилястими смужками — єдине, що залишилося від колишньої кімнати.

- Н-Н-Н-Н-НІ-І-І-І-І-І-І... - і це був останній крик аудіопомічника перед тим, як цифрове місиво спалахнуло маленьким білим вогником, наче телевізор в момент вимкнення і поринуло у темряву назавжди.