9.
Едуарда вже близько тижня мучило сумління. Він старанно провів розслідування і мав прекрасні докази зради Адріана, проте його замовник помер. Дуже незручне становище. "Всеволод надто багато мені заплатив. Не можна просто так сидіти. Результати я завжди вчасно показував своїм замовникам, а зараз... Піти до Меланії? Вона мені не дуже подобається, хоча останнім часом на неї впало дійсно забагато всього. Ну от і що робити? Чому ж я не пішов до нього швидше? От чорт, не люблю такі ускладнення", - розмірковував хлопець, старанно жуючи ручку і похитуючись на своєму робочому кріслі.
- Вся стрічка новин у фотках Меланії, - сумно зітхнув Свят, гортаючи телефон. – Два похорони за тиждень у 22 роки. Не знаю, як вона все це витримує. Я б, мабуть, не зміг.
- У неї точно є помічники, - думаючи про своє, пробурмотів Ед.
- Деколи ти надто безжальний, - буркнув його помічник. – Ховати рідних людей дуже тяжко морально... Та ще й коли між смертями невеликий проміжок. І наявність помічників нічого не полегшить.
- А наявність грошей полегшить.
- Чувак, та що з тобою? – Свят нахмурив брови. – Люди померли, її найрідніші люди. Ніякі гроші їх до життя не повернуть.
- Проте сумувати на шовкових простирадлах завжди приємніше, - прошепотів Ед, а тоді різко змінив тему. - Відколи ти так цікавишся Меланією Дюк? Ти ж навіть каву не дуже любиш.
- Я просто хочу бути в курсі всіх новин, - ухильно відповів юнак.
- Ааа, як же я одразу не здогадався, - Ед хитро усміхнувся, - це все моя сестра. Меланія їй подобається, а тобі подобається Еля, тож...
- Можливо, у твоїх словах є трохи правди, але я це не підтверджуватиму.
- Краще розповідай, як там у тебе справи з моєю сестрою.
- Хіба ви з нею не говорите про мене? – здивувався Свят.
- Ще й як говоримо, проте я хочу почути твою думку.
- Ну... - золотоволосий ніяково почухав голову, - ми спілкуємося. Постійно. Ну в сенсі.. переписка і все таке, але про більше я з тобою не говоритиму, бо ми самі не до кінця визначилися, що між нами.
Едуард, здавалось, утішився відповіддю, усміхненно кивнув і повернувся до роботи. Свят відкинувся на спинку свого крісла та робив вигляд, наче чимось зайнятий. А насправді в його голові виринали уривки тієї пристрасної ночі з Ельвірою. Тоді було все і навіть більше. Вони багато гуляли вулицями, говорили про все на світі, а потім зачинились у готельному номері і багато цілувались. Для Свята такий сценарій не був новинкою, а ледь не ставав буденністю, проте з Ельою звичні речі відчувалися по-іншому. Він давно не почувався з кимось так легко і невимушено, і якось так незрозуміло для самого себе. Хлопець не міг дати точного визначення своїх почуттів до неї, але точно розумів, що дуже б не хотів їх втрачати.
- - -
Вечір п'ятниці створений для відпочинку, проте Едуард вирішив нарешті розібратися з справою Адріана, поки ще не стемніло. Адресу Меланії підказав Інтернет. Зачинивши дверцята свого автомобіля, він швидко рушив, складаючи в голові план розмови, бо ж не можна з порогу говорити про зраду померлого нареченого (чи можна?). Дівчина жила не надто далеко від нього, проте Едуарду різко закортіло випити гарячого чаю, щоб остаточно зібратися з силами.
Він припаркувався біля найпершого місця, де висіло меню з назвами гарячих напоїв – кіоск, який переробили на компактну кав'ярню. Замовивши чай, хлопець розрахувався і розглядав будівлі довкола. Раптово він натрапив поглядом на книгарню, що розташовувалася зовсім недалеко – навіть можна було прочитати авторів на книгах, що виставлені у вітрині. Едуард завжди вихвалявся гострим зором. "Не пам'ятаю, коли востаннє читав щось не по роботі. А які ж чудові книги зараз продають! Завжди відчував слабкість до літератури. Хотілось би просто зайти як отой юнак, наприклад, порадитися з продавчинею, вибрати якусь книгу з яскравим написом і насолоджуватися шурхотом її сторінок."
Подякувавши, хлопець ступив крок у бік свого авто з гарячим чаєм у руках. Він продовжував спостерігати, як продавчиня обережно бере одну з книг на вітрині та як щасливо через хвилину з книгарні вибігає юнак з тієї книгою в руках. Едуард мимохіть усміхнувся, згадуючи, як у студентські роки прогулював пари в бібліотеці. Він вже хотів їхати далі, як раптом побачив, що на порожнє місце у вітрині ставлять нову книгу. Примруживши очі, хлопець точно впізнав оранжевий напис на чорному тлі "Нотатки Самотності". Такий самий напис був у книги Аліни. Паперова склянка з чаєм ледь не випала з рук. "Чому вона не сказала мені?"
Напруженим кроком Едуард увійшов до книгарні. Усміхнена продавчиня лагідно запитала:
- Доброго дня. Що Вас цікавить?
- Та от побачив у вітрині книгу "Нотатки Самотності". Я її раніше не помічав. Новенька?
- Так, ми отримали лише вчора, проте видавець дуже вихваляв молоду письменницю, - білява жінка ніжними пальцями дістала ще один примірник книги з картонної коробки на столі. – Вирішила поставити на вітрину, але ще не все розпакувала.
Хлопець задумано провів пальцем по нижньому написі на обкладинці "Аліна Прокопенко". Розгорнувши, він отримав задоволення від особливого рипіння нових книг. Пробігшись очима по змісту, Ед помітив дещо дивне, проте не зрозумів що саме.
- Я б хотів придбати її, - впевнено мовив хлопець.
- Чудово, - засяяла продавчиня. – Зараз молодь не надто цікавиться паперовими книгами, хоча у них є особливий шарм. Ви згідні?
Насправді Едуарду подобалася ця жінка і тема, яку вона зачепила, проте настрою на розмови у нього зараз не було. Він лаконічно кивнув, подякував і вийшов.
Зачинивши дверцята авто, хлопець поставив книгу на заднє сидіння і досі не розумів поведінки Аліни. "Я переймався за її книгу не менше ніж вона сама. Намагався редагувати її мінімально, бо знаю, як для неї важливо нічого не змінювати в пам'ять про Катю. Навіщо приховувати таке? Я, звісно, радий, що її взагалі видали, але чому.... Чому не сказати мені про це одразу? Ми ж не чужі люди."
Едуард повільно вирулив на трасу і продовжив свій маршрут. Він намагався відкидати погані думки, блокуючи їх тим, що Аліна обов'язково все пояснить пізніше, а зараз йому треба зосередитися на іншому, однак відчуття зради непомітно прокрадалося у його свідомість.
- - -
Меланія лежала на ліжку, беззмістовно дивлячись на стелю. Вона сама відверто дивувалася, як досі не наклала на себе руки протягом останніх днів. Всього було забагато. Цікавість до роботи зникла одразу після смерті Адріана. Бажання дивитися передачі про життя тварин випарувалося після першого дня трауру за нареченим. Сльози закінчилися вчора, коли могилу дядька Всеволода засипали землею. Вміння стояти на ногах досі нормально не відновилося. Вона забула, що таке нормальний сон, збалансоване харчування і людське життя. Деколи дівчині здавалося, що навколо неї утворився якийсь вакуум, що слова людей для неї завжди будуть трохи заглушені власними думками, що вона ніколи більше не відчує себе до кінця живою.
Деколи їй здавалося, що вона мертва. Можливо, частково це була правда. Звісно, Меланія не хотіла применшувати заслуги Інги, яка займалася абсолютно усім, проте, за її словами, глобальних проблем не виникає, тому все гаразд. Також Вероніка з Віолою підтримували з усіх сил, хоча у самих щось не так у сестринських відносинах, як здалось Мел. Доктор Кейс навідувався час від часу, говорив з нею (навіть безкоштовно, з власної ініціативи) і на деякий час їй легшало. Складно пояснити, що діялося. Справді складно. Дівчина сама до кінця не розуміла свій стан.
Хоча б трохи втішала відсутність потреби куховарства, оскільки знайомі і родичі прислали різноманітні продукти на знак підтримки. Всі чудово розуміли, що це не применшить біль Меланії, проте не хотіли здаватися байдужими. Найбільше цього прагнув давній знайомий і неймовірно приємний конкурент Адріана Костянтин Романович. Цікавий чоловік, власне кажучи, бо дивовижним чином ставав найкращим у всьому, за що брався. З нареченим Мел вони давно змагалися у якості виготовленої продукції, проте незважаючи на такі азартні бізнесові справи, Костянтин Романович завжди приязно ставився до Адріана, майже як до друга. Зустрівшись з Меланією на похороні, він, мабуть, не сподівався побачити такий сильний відбиток горя на її обличчі, бо надто багато співчував і засипав словами підтримки. Здається, це навіть було щиро.
Дівчина почула дзенькіт домофону, спустившись сходами на перший поверх, аби попити води. Вона не одразу зрозуміла, що відбувається, бо відчуття трансу тривало. Довго вагавшись, Мел все ж підійшла. Затиснувши кнопку, з вулиці заговорив чоловічий голос:
- Вибачте, що турбую, але в мене є важлива інформація стосовно Вашого... нареченого. Я не займу у Вас багато часу.
Вона тяжко ковтнула і прошепотіла:
- Заходьте.
Секунди допоки незнайомець підіймався здавались вічністю. Дівчина задумано барабанила пальцями по склянці з водою, а коли в двері постукали - поставила її на стіл. У коридорі стояв доволі високий чорнявий хлопець, в здивованих очах якого Меланія побачила своє втомлене відображення. Він впевнено почав:
- Розумію, як Вам тяжко, тому не хочу говорити багато зайвих слів.
- Дякую за розуміння, - слабким голосом мовила вона.
- Мене звати Едуард і я підробляю приватним детективом, - він тяжко ковтнув своє хвилювання. – Ваш дядько... Всеволод, - хлопець на мить затнувся, помітивши як набігають сльози в дівчини, але продовжив. - Він... дуже любив Вас, тому найняв мене, щоб.. щоб перевірити, чи вірний... був вірним Вам Адріан. - Було помітно, як йому полегшало, коли він закінчив це речення.
- Я розумію... - дівчина намагалася триматися, - розумію свого дядька. Він.. хотів якнайкраще.
- Саме так, - швидко погодився Едуард, щоб закінчити цю розмову якнайскоріше. – Я не встиг відзвітувати Всеволоду про виконане розслідування, а гроші він заплатив наперед, тож... - він протягнув їй конверт, - я не можу просто мовчати.
Меланія холодними пальцями розкрила конверт і почала вивчати фото. Через секунду її погляд набрав барв, але і ще більшого відчаю одночасно. Вона розлючено та здивовано глянула на хлопця.
- Мені жаль, - мовив він, за секунду до того, як двері з гуркотом зачинились.
В Едуарда наче камінь з плечей упав. Звісно, на нього теж справило враження болісне переживання Меланії. Власне, він здивувався, що в неї взагалі можуть бути такі емоції, та вирішив, що це все ж не його клопоти. "Нарешті я вільний. Фух, Боже. Тепер вже точно кінець і можна жити далі своїм життям". З легкою усмішкою Ед збіг сходами вниз.
Меланія ще декілька секунд уважно розглядала фото, на яких її наречений, через смерть якого вона ходить сама не своя довгий час, розважався з двома дівчатами у своєму офісі. Мабуть, її мала роздирати несправедливість, проте її душа була і так достатньо пошматована. Там просто вже не було що знищувати. Дівчина почала хихотіти від цієї ситуації, адже це дійсно смішно: побиватись через того, для кого ти ніхто; намагатись шукати правдиві обставини смерті того, хто наплював на тебе. Вона кинула конверт на підлогу і заливалася сміхом ще більше від того, як увесь цей час Адріан водив її за носа, бо Меланія чомусь була впевнена, що це було не вперше. Дівчина походжала по вітальні та реготала гортанним сміхом від власної жалюгідності в цій ситуації. Раптом її сміх змінився лютим криком і склянка з водою полетіла в стіну. Це були не єдині друзки цього вечора.
- - -
Ранок Аліни почався з електронного листа Ірини Аскольдівни про успішний продаж її книжок цього тижня на солідну суму. Дівчина радісно запищала і написала відповідь з подякою за співпрацю та проханням перерахувати її частку на карту якнайшвидше. Вона планувала на виручені гроші сплатити комунальні платіжки, але це довелося зробити швидше ніж книги принесли прибуток, тому Аліна таки виставила оголошення про пошук співмешканки, на який майже одразу відгукнулися. Зараз дівчина картала себе за те, що не могла ще трохи почекати. "Проте, можливо, з цього вийде щось цікаве", - розмірковувала вона, ставлячи в раковину брудні тарілки після сніданку.
Домофон видав звук, на який Аліна швидко підбігла. Зрозумівши, що це її нова сусідка, вона нетерпляче натиснула кнопку та стала чекати. Вони ще вчора домовилися, що дівчина поселиться зранку. Її голос був енергійним і молодим, що приваблювало Аліну, проте невеличке хвилювання все одно було присутнє. Після короткого стукоту, вона повільно прочинила двері і радісно усміхнулася темноволосій дівчині з фіолетовим пасмом збоку.
- Привіт! То ти Аліна? Приємно познайомитися, а я Віолета. Ну, можна просто Віола, - радісно пролепетала дівчина.
- Рада тебе бачити. Сподіваюсь, тобі сподобається жити зі мною.
Віола повільно поволокла свою валізку на колесиках і тяжко скинула важелезну торбу з плеча на диван, що розташувався посередині вітальні:
- А квартира дійсно нічогенька. Тут так багато простору! І ремонт гарний.
- Зроблений лише минулого року, - сяяла Аліна. – Тобі допомогти з речами?
- Та ні, думаю, я сама впораюсь, - Віола задумано вивчала склад своєї торби, перевіряючи чи нічого не забула. – Краще розкажи мені щось цікаве.. про цю квартиру, наприклад, або про сусідів! Ти точно маєш знати якісь соковиті плітки.
- У нас ще буде час на обговорення всього цього, - Аліна обережно сіла на край дивану. – Краще скажи, чому тобі захотілось орендувати житло? Ти так і не розповіла.
- Ну просто, - ніяково усміхнулась Віола. – Словом... моя сестра почала жити надто активним сексуальним життям і я за неї дуже рада, бо там наче все ок, але вирішила не заважати їм. Просто відчула себе.. ну, знаєш...
- ...третьою зайвою, - доповнила Аліна.
- Так, саме так, - погодилася Віола. – До того ж звідси я можу до роботи пішки ходити і в мене буде більше вільного часу, бо останнім часом я була настільки виснажена, що навіть не могла цю квартиру оглянути. Тому я вдячна тобі за екскурсію по відеодзвінку. Мало хто б погодився на таке. А в живу вона ще краща! – дівчина захоплено оглядала високу стелю.
- Добре, що тобі все подобається.
- Можемо навіть відсвяткувати і краще роззнайомитися, - хитро примружила очі Віола.
- Ну... - ніяково усміхнулась Аліна, - побачимо. Хоча це було б, мабуть... непогано.
Віола запримітила невеличку скутість сусідки, що ховалася за усміхненим лицем, проте вирішила, що зараз не час розбиратися з цим.
- То... де моя кімната? – жваво запитала вона. – Час розкладати мої нажитки по поличках.
- - -
Розібравшись із завданнями фрілансового копірайтингу, Едуард втомлено позіхнув і закрив кришку ноутбука. Арчі радісно застрибнув до нього на диван, махаючи хвостиком. Хлопець відкинув назад голову, заплющивши очі, і чухав песика за вушком. Він думав про вчорашній вечір, згадував все, що сказав Меланії, думав наскільки правильно вчинив, що взагалі прийшов. "А раптом вона скоїть самогубство через передоз інформації? Чорт, не подумав. На ній же лиця не було вчора. Хоча у ранкових новинах нічого не було, отже, найімовірніше з нею все гаразд. Їй все одно треба було знати правду. Так легше житиметься, хоча і поболить трохи". Серед уривків спогадів, що пов'язані з Мел, він раптово згадав про книгу Аліни, яку залишив на задньому сидінні автомобіля. Йому дуже закортіло ще раз передивитися її, перевіривши якість друку. Проте хлопець вирішив спочатку зателефонувати Аліні та почути її коментарі щодо такої таємниці.
- Привіт, - почувся радісний дівочий голос в слухавці.
- Привіт, - Ед теж мимоволі усміхнувся. – Слухай, тут дещо сталося...
- Що? – стривоженим голосом запитала Аліна. – Що таке?
- Та нічого поганого, не хвилюйся. Я просто вчора проїжджав повз книгарню і... помітив твою книгу. І якось це для мене так дивно було...розумієш? Бо ти ж нічого не казала про публікацію.
- Ох, як же незручно, - знітилась дівчина. – Я хотіла тобі розповісти, що Ірина Аскольдівна погодилася надрукувати мою книгу, але спочатку сама довго не могла вирішити, а потім якось... Так, ти можеш взяти мій посуд. Пробач, це не тобі, у мене тут нова сусідка, - на мить зіскочила з теми Аліна, а тоді продовжила. - Тож у мене якось часу не було, а потім вирішила зробити тобі сюрприз.
- Сюрприз точно вдався, - сумно мовив Ед. – Мені просто неприємно, що я дізнався це не від тебе, бо щиро хвилювався за твою книгу.
- Ох, Едику, я розумію. Пробач, мені.. мабуть, не варто було так робити, - дівчина сказала комусь, відвівши телефон від вуха. - А тобі точно потрібні всі ці рослини? Гаразд. А можна їх хоча б трохи пересунути... туди, наприклад?
- Я так бачу ти зайнята. Не буду відволікати. Може, зустрінемося?
- Так, це чудова ідея. Я саме хотіла запропонувати, - голос Аліни знову став радісним. – Чекаю на тебе сьогодні ввечері. Поговоримо про книгу і про цю ситуацію нормально.
Ед хотів ще щось сказати, але вона почала пояснювати комусь (певно, новій сусідці), як правильно розставляти продукти в холодильнику. "Гаразд, тоді займусь читанням книги", - вирішив він.
- - -
Меланії здалось, що їй покращало. Мабуть, всім людям так здається після годин генерального прибирання. Квартира блищала і вона задоволено занурилася у розслаблюючу ванну близько п'ятої години вечора. Запаси посуду поменшали, але дівчину це засмучувало менше, коли вона згадувала, що він був виготовлений фірмою Адріана. Запах лаванди приємно прикрашував повітря і думки. Мел вперше за останні два тижні почувалася краще. Зрада Адріана, звісно, засмучувала і ображала її гідність, проте саме останнє змушувало гордо піднімати голову та триматися на плаву. Вчора у неї сталася істерика, про яку вона зовсім не шкодує, адже це була цілком передбачувана реакція. Мел відчувала вдячність до Едуарда, бо він показав їй правду і допоміг розставити всі крапки над і. Розсудливість полегшувала життя.
Відчуття самотності прокралося у душу дівчини одразу після заходу сонця. Спочатку це не відчувалося, але потім їй було надто тісно у власному тілі. Меланії знову хотілося кричати. Вона могла б спробувати заглушити це бажання алкоголем, але розуміла, що в усьому світі нема такої кількості, щоб притупити її біль. Вона мовчала в глухій темряві і крик розривав її нутрощі зсередини. Вона вирішила, що не терпітиме це знову, не дозволить якомусь нав'язливому стану переслідувати її все життя і нагадувати про самотність, адже це не так. У неї є друзі.
Дівчина тремтячими пальцями набрала номер Вероніки, яка довго не піднімала слухавку.
- Мел, яка я рада тебе чути. Як ти тримаєшся?
- Нормально, - хриплим голосом відказала Меланія. – Але я б... мені було б краще, якби ти приїхала.. або я до тебе.
- Оу... подруго. Вибач, але я зараз не дуже можу, - у голосі Вероніки вчувалися слабкі нотки винуватості, але чоловічий голос на задньому фоні перебивав їх. – У мене трохи інші плани і...
- У тебе там хтось є?
- Так... так, це Стас. У нас сьогодні невеличкі плани, тож... - Вероніка поцілувала хлопця, - вибач.
У слухавці почулися гудки. Мел декілька секунд порожнім поглядом витріщалася на телефон. "Не думала, що колись почую таке від подруги". Вона набрала Віолу, яка майже одразу мовила:
- Звичайно. Звичайно, приїжджай! Я розумію, як тобі тяжко зараз.
- А от твоя сестра схоже ні...
- Вона не така погана... просто зайнята дечим, ну деким, іншим. Не тримай на неї зла, - лагідним голосом говорила Віола.
- Та все гаразд. Мабуть, у мене вийде її зрозуміти... пізніше. То можна я приїду до тебе? Бо щойно зрозуміла, що в моїй квартирі надто багато сумних спогадів, - Мел сумно поглянула на стіну, об яку розбила не одну склянку вчора. - Ти ж наче переїхала, так?
- Так. От щойно заселилася, але можу тебе прийняти. Моя сусідка не проти, я в неї запитала. Адресу зараз скину есемескою.
- Дякую тобі, - втомлено-усміхнено мовила Меланія. – Це мені зараз дуже потрібно.
- Для цього й існують друзі.
Мел відставила телефон і ще трохи посиділа в темряві, а тоді піднялася та увімкнула світло, сміливо розганяючи тіні смутку.
- - -
Едуард припаркувався біля будинку, в якому мешкала Аліна, і виліз з автомобіля. У нього досі були бурхливі думки від того, що він прочитав у її книзі. Згадка про давню подругу Катю та її жахливу історію стосунків просто зникла, хоча для Аліни це було так важливо. Спочатку йому здалося, що він щось пропустив, але ні, про Катю дійсно не було ні слова. Роман вийшов справді непоганим, хлопцю сподобалися деякі правки до сюжету і закручені моменти, але він абсолютно не розумів і не підтримував зникнення історії подруги Аліни, бо вона надавала тексту особливих живих емоцій.
Найбільше у цій ситуації його лякала думка про те, хто був ініціатором такої правки. Едуарду не хотілося вірити, що дівчина, яка запала йому в душу через свою чистоту і рішуче бажання допомогти, проміняла це на пристойний гонорар. "Вона просто не може бути такою. Не повинна", - твердо переконував себе хлопець, підіймаючись сходами.
Аліна зустріла його, як завжди, усміхнено, але трохи несміливо відчинила двері:
- Привіт. Рада, що ти прийшов.
Вона кинулася у міцні обійми і солодкий запах її волосся трохи заспокоїв хлопця. Вони вмостилися на дивані і Ед здивовано запитав:
- То ти нарешті дозволила комусь жити у кімнаті Каті?
- Ну... так, - ніяково стенула плечима Аліна. – Віола видалася дуже приємною і їй терміново потрібно було житло, а я... погодилася. Чому б і ні? Все-таки багато часу минуло.
- Віола? Гм... знайоме ім'я, - задумався Едуард, а тоді обережно повів розмову в потрібне йому русло. - То ти так раптово вирішила поселити когось у кімнату своєї найкращої подруги, яка нещодавно померла?
- Ну, власне, це було давно, - не погодилася дівчина. – А Віола дійсно непогана. От зараз вона так педантично розкладає речі у своїй...
- Це просто так дивно, - вів своє хлопець. – Для тебе та кімната була ледь не святилищем, а тепер? Чому ти так різко змінилася? – його карі очі прискіпливо вдивлялися в неї.
- Гаразд, бачу ти лише про це хочеш говорити, - тяжко зітхнула вона. – Послухай, мені потрібні були гроші, а та кімната давно порожня і з об'єктивної точки зору...
Едуард приголомшено слухав її слова і не вірив, що це дійсно та щиросердна мила Аліна, яка прийшла до нього декілька тижнів тому та рішуче простягнула роман, хоча її стільки часу ігнорували. Зараз вона здавалася чужою та незрозумілою.
- То все через гроші? – не вірячи власним вухам запитав він. – І книга? Книгу ти теж змінила через них?
Аліна тяжко ковтнула і повільно мовила, дивлячись на підлогу:
- Сюжет не постраждав, а мені потрібно було чимось платити за життя.
- Пам'ять про людину постраждала, - Ед раптово скочив на ноги, наче йому було неприємно навіть сидіти на одному дивані з нею. – Я міг би тобі позичити чи допомогти знайти кращу роботу. З цим би не виникло проблем, але ти... Ти ж так просила, щоб кардинально не змінювати історію Каті, бо для тебе це було важливо, бо ви дружили, а вона померла і..
- Ірина Аскольдівна запропонувала вирізати цю згадку і трохи змінити сюжет, - обурилася Аліна і теж піднялася.
- Ірина Аскольдівна..., - пирфнув він, закотивши очі.
– Вона сказала, що так вийде краще і що люди купуватимуть більше, - не вгавала дівчина. – І це дійсно правда. Попит хороший. Так і знала, що ти неправильно сприймеш.
- Неправильно? Аліно, ти вирізала історію своє померлої подруги, аби твоя книга краще купувалася. І я тут неправильний? – обурення Еда не вщухало. – Комерційний успіх ще не свідчить про високу літературну значимість. Твій роман нічим не вирізняється з-поміж інших без історії Каті. Вона додавала особливе емоційне забарвлення...- він приємно згадував чорновий варіант книги, - своєрідну перчинку і простоту. Твоя історія була жива, а ти її вбила, зрадила. Та ще й заради грошей.
Аліна уникала його погляду і гордо мовчала.
- Я думав, ти інша, - хлопець неприязно зміряв її поглядом. – У нас немає майбутнього. Прощавай.
На звук зачинених дверей дівчина різко повернула стривожене обличчя. В очах блиснули сльози. Аліну зачепили слова Едуарда, проте вона розуміла, що він має рацію. Повільно опустившись на диван, вона ще деякий час думала про гостре завершення розмови і на найменший шурхіт повертала голову до дверей, очікуючи, що він передумає і повернеться. Проте цього не сталося.
- - -
Нове помешкання Віоли знаходилося не дуже далеко від квартири Меланії, тому дівчина вирішила пройтися пішки. Вона завжди вважала, що свіже повітря фільтрує мозок і впорядковує думки, тому була рада такій прогулянці. Їй особливо подобався вечір, було в ньому щось унікальне та притягуюче. Меланія зазвичай зустрічала його в затишному приміщенні або гучному барі, але ніколи не опинялася з ним отак: наодинці посеред безлюдної вулиці з хаосом думок і емоцій.
Все ж дещо лякало її в темряві: ніколи не знаєш, хто там ховається. Хоча й у денному світлі багато таємниць та брехні, зустрітися з ними вночі набагато страшніше. У Едуарда була надто темна куртка. Якби Меланія побачила його силует здалеку, то неодмінно сховалася б і зачекала, допоки він піде геть, проте сталося інше. Хлопець злився з темрявою майже суцільно і крокував безшумно, однак швидко. Вона не помітила його, а він був надто поглинутим думками, тому випадково налетів на неї. Це сталося різко. Меланія злякалася і одразу засвітила ліхтариком прямо йому в очі, подумавши, що її намагаються пограбувати. Едуард швидко закліпав і намагався зрозуміти, що відбувається.
- Що за чорт? – вилаявся він.
Дівчина поволі заспокоїла дихання і раптово згадала:
- Ваш голос такий знайомий...
Хлопець повільно підвів голову, досі боляче дивлячись на світ. Вона підсвітила ліхтариком (цього разу обережніше) і впізнала його замружені очі.
- Едуарде! Це ж Ви, - радісно мовила Меланія (адже це був не грабіжник чи вбивця, а звичайний приватний детектив), а тоді згадала які неприємні новини він вчора приніс їй і обурливо додала. -Дивіться куди йдете.
- Та Ви теж дивіться. Ледь не осліп, - відхекувався він, а тоді уважніше оглянув дівчину, яка вперше видалася йому такою привабливою. – Що Ви робите на вулиці в таку пізню годину?
- Шукаю кому б посвітити в очі, раптом комусь цього бракує.
- Я радий, що Ви не втратили почуття гумору, - Ед примирливо усміхнувся. – Вибачте за вчорашній зіпсований настрій. Я вже сьогодні зрозумів, що, можливо, не варто було...
- Все гаразд, - перервала його Мел. – Ви тільки допомогли розібратися в усьому. Мені навіть стало краще.. ненадовго.
- Я радий, а тепер нам обом хочеться уникнути ніяковості, тому... - він не договорив і ступив крок уперед, на що дівчина мило усміхнулась.
Пройшовши декілька кроків, у нього виникло дуже дивне бажання, тому Ед обернувся і гукнув їй:
- Насправді Ви ніколи мені не подобалися, тому прийти до Вас вчора і заговорити це було.. гірше страти.
Меланія зупинилася і багатозначно зиркнула на нього:
- Навіщо Ви мені це кажете зараз?
- Бо я помилився. Я думав, що Ви не здатні відчувати смуток і біль, але... я помилився. Не думав, що у багатих є проблеми, - він підійшов до неї ближче.
- Ми просто гарно їх маскуємо, - гордо усміхнулася дівчина.
- І тому Ви трохи мені сподобалися. Зовсім трохи. Хоча Вам байдуже.
- Так, абсолютно.
- Вам байдуже на мене і мою думку про Вас, бо ви самодостатня і горда, - почав вивчати психологію дівчини Едуард, заглядаючи в її казкові зелено-жовті очі.
- Ви абсолютно праві, - швидко проговорила Мел. – А зараз пробачте, надто холодно і мені потрібно йти.
Вона рішуче обернулася і рушила до під'їзду, аж раптом її телефон дзенькнув. Надійшла есемеска від Віоли: "Подруго, не знаю про що Ви говорите, але погоджуйся на все. Чуєш? На ВСЕ. Такому красунчику гріх відмовляти." Меланія підняла очі вгору і побачила в одному із вікон третього поверху усміхнену Віолетту, яка зігнула руку, піднявши великий палець (показуючи знак "клас").
Едуард не розумів чому дівчина стоїть на місці, але вирішив випробувати долю:
- Може вип'ємо чогось тепленького, щоб не мерзнути? Я знаю хороше місце.
Меланія повільно повернулася. ЇЇ губи розтягнулись в не надто широкій усмішці, аби не лестити йому.
- Я не проти, - відказала вона.