Репетитор

Словами не описати ту теплоту, яку я відчував, йдучи додому. Ніби це мені й було потрібно - зайнятися тим, що я справді хочу, що мені приносить насолоду, почути слова, яких так жадав. Чарівні відчуття. Тарас, мабуть, пишався б мною. Мій Тарас. Якщо так подумати, я весь день тільки й думаю про нього. Чи невже так важко знайти людину в моєму місті? Мабуть. Але я маю дізнатися хочаб район, до якого переїхав Тарас.

***

- Мам, - ввечері вона як завжди дивилася якийсь серіал.

- Що таке? - вона зупинила серію й глянула на мене.

- Пам'ятаєш Тараса? Ну, того, з двору, що переїхав ще.

- Тараса? Нащо ти питаєш? - або мені здалося, або її голос звучав налякано, ніби вона не хотіла б відповідати на це запитання.

- Та думаю, може до них сходити в гості якось чи щось таке. У нього скоро має бути день народження.

- Не вигадуй. Він вже й забув за тебе.

- Не забув. Не кажи так. Він мені був як брат, - я стиснув руки в кулаки, адже я вірив що Тарас мене досі пам'ятає, я знав це.

- Андрію. Давай не будемо про це.

- Ні, давай будемо! Слухай, єдине, що я попросив у тебе за стільки часу, це розказати мені про Тараса. Інакше я піду сам його шукати.

- Ти його не знайдеш, - видихнувши, відповіла мати. Я бачив, що вона щось приховує, недоговорює. - Розумієш, перед переїздом його цькували інші. Не всі люди здатні це витримати.

- Ну я знаю що його цькували, далі що?

- Андрію. Не всі люди здатні це витримати. І він теж.

- Що ти...

Що. Ні. Він не міг так вчинити зі мною. Не смів. Я б не дозволив.

- Андрію, тільки не сприймай це занадто гостро, минуло вже кілька років...

- В тому то й справа! Минуло вже кілька років... І Я НІЧОГО НЕ ЗНАВ.

- Я хвилювалася через те, як ти це сприймеш. І не хотіла казати тобі.

- Ну, дякую, блять!

- Андрію!

- Я тобі не вірю! Всі ви брехуни. Я знайду його. От побачиш.

- Навіть не намагайся, чуєш мене!

Не чую, адже я гупнув дверима кімнати й усівся на ліжко. Я весь тремтів. А сльози водоспадом лилися з очей. Я не міг усвідомити цього. Я ж бо завжди подумки спілкувався з Тарасом. Завжди думав, як вчинив би він, і це мені допомагало в усіх сиьуаціях. А зараз що? Заради чого я жив увесь час? Я завжди хотів побачити Тараса, скільки себе пам'ятаю, навіть якщо не думав за нього стільки часу, я знаю, я завжди шукав його на вулицях міста.

Я відмінив побачення з Анею. Байдуже, що вона засмутиться, я тепер нізащо не піду до того району. До останнього місця, де я його бачив. Хочу забути ту вишню, на вершечок якої ми вибиралися влітку, щоб поїсти кислючих плодів, ту скрипучу гойдалку, ту обписану нами лавочку. Усе це буде нагадувати мені часи, коли Тарас був зі мною.

Схоже, я досяг краю жалюгідності. Впевнений, ніхто так не побивається за людиною вже п'ять років, як я тут. Але я не можу. Я не зустрічав більше людей, які б мене так само зрозуміли, з якими б я міг бути відкритим. Я і не хотів відкриватися нікому іншому. Я хотів бути поруч лише з ним, навіщо мені хтось інший?

Не знаю, як мати дозволила пропустити тиждень школи. Мабуть тому що я не мав сил навіть з ліжка встати. Але це дало мені змогу відпочити від усіх, чого я й потребував. Залишитися наодинці з думками, пережити цей момент. Не те щоб я почував себе набагато краще, ні. Я просто відпочив, ось і все. Далі почав ходити до школи. Аня справді хвилювалася за мене, щодня писала, скидувала класні роботи, я щиро їй вдячний, та наврядчи зможу колись її вподобати. Але вже не через те, що тримаю почуття до Тараса. Я вирішив жити далі. Я намагатимусь. Але всерівно буду завжди тримати його в думках.

>>>>>Буду вдячна вашим коментарям та голосу під цим розділом, це мотивує викладати ще!