Небезпечна для серця

Лука — «Той, хто бачить усе»

Лука сів за свій звичний столик ще за годину до того, як розпочнеться тіньова частина ночі. У «Noir» була своя хронологія. Світло — для наївних. Тіні — для його людей.

Йому подобалося сидіти в куті. Не через параною, а через контроль. Звідси він бачив усе: барну стійку, вхід, коридор до службових кімнат. Його келих із віскі був майже повен. Лука пив мало, але впевнено. Це було частиною ритуалу. Як зав’язування краватки перед стратегією.

Йому подобалося спостерігати. Його батько казав: «Хто говорить — програє. Хто дивиться — керує».

Того вечора він спочатку не звернув на неї увагу. Новенька, струнка, зібране волосся, впевнені кроки. Але не фальшива впевненість, як у тих, хто грає роль. Вона йшла, ніби знала, куди — і що робити з тим, що зустріне.

А тоді… Лука побачив її очі. Розумні. Надто розумні.А ще — спокійні.У Нью-Йорку жінки рідко мають такий спокій. Особливо ті, хто тікає.

Вона не дивилася навколо метушливо. Вона оцінювала. Рахувала точки, вимірювала простір, вивчала реакції. І коли вона помітила його погляд — не відвела свій.

Інтуїція Луки спрацювала.

— Джино, — кинув він бармену. — Хто вона?

— Нова. Здається, Вів’єн. Сама прийшла, подала резюме. Без агентств, без «рекомендацій». Француженка.

Лука не відповів. Він бачив таке не вперше. Але щось було… інакше.

Через кілька хвилин вона вийшла на вулицю. Він спостерігав через відображення в дзеркалі позаду бармена. Його підручний — Марко — стояв біля входу. Не було плану підходити до неї, але, здається, Марко мав власну думку.

Ідіот… Лука відкинувся назад. Не втручається, поки не почнеться щось серйозне. Але як тільки вона повернулась — її очі вже були трохи іншими. Важчими. Із зернятком сумніву.

Лука звик, що люди спершу намагаються його не помічати. А потім — не можуть відірвати погляду. Але з нею все було навпаки. Вона одразу побачила. І одразу зрозуміла.

Це насторожувало. І захоплювало.

Коли стався конфлікт біля бару, Лука вже відчував напругу в повітрі. Він не чув слів, але бачив жести. Один із клієнтів — надто знайомий з їхнім кодом — втратив контроль. Бармен не впорався. А вона… чітко, впевнено стала між офіціанткою і проблемою. Ні страху, ні паніки. Навіть провокація. Небезпечно розумна.

І саме тоді він піднявся.

Йому не потрібні були слова. Одного погляду було досить. Клієнт знітився. Втік. А вона — залишилась.Пульс у неї візуально не змінився.Вона не подякувала. Не відвернулась. Вона вивчала.

Вів’єн була проблемою. Але не тією, яку треба зупиняти. Тією, яку треба розуміти.

Повернувшись на місце, Лука витяг телефон, набрав коротке повідомлення:

> «Хто вона. Пробий. Але тихо. Без міток. — L»

Він не мав звички діяти з цікавості. Але цього разу — щось у її поставі, її тихій впертості, її мовчанні…Здавалося, вона вже знає, ким він є.

І не боїться.

Він згадав, як колись, ще в Римі, одна жінка — журналістка — намагалася розкрити схеми його батька. Вона була блискуча. Гарна. Але не обережна. Її тіло знайшли в Тибрі. Лука тоді вперше замислився, що інтелект без страху — смертельно небезпечна зброя.

Але Вів’єн не виглядала самогубцем. Вона виглядала… наче гравець. Можливо, навіть партнер.

Лука подумки пройшовся по ланцюжку: нова дівчина, без зв’язків, з акцентом, але ідеальною англійською, жодних слідів у базі на перший погляд. Її погляд — не жертви, не шукачки, не туристки. А аналітика.

Він знав цей погляд. Бо сам мав такий.

Коли Вів’єн зникла у коридорі, Лука раптом усвідомив, що його келих порожній. Хоча він не пригадував, щоб зробив більше ніж один ковток.

«Noir» продовжував жити своїм життям. Люди сміялись, музика грала. Але для Луки ніч уже змінилась. У рівняння, яке він тримав роками під контролем, додалась невідома змінна.

І він знав одне: якщо вона дійсно така, як здається — він знайде спосіб або взяти її в гру, або зупинити. Інакше — вона зламає йому систему.

Його світ був побудований на залізних правилах.Вона — йшла крізь них, як ніж крізь дим.