Катя vs Бражко

Катя сиділа, спостерігаючи, як Бражко ледве стримує посмішку.

— Що? — запитала вона, примружившись.

— Просто думаю, як цікаво склалося, — відповів він, крутячи в руках пляшку води.

— Що саме?

— Ще кілька місяців тому ти мене ненавиділа.

— Я і зараз трохи ненавиджу, — пожартувала вона, але її очі видавали зовсім інше.

Бражко нахилився ближче.

— Але тепер ти мене ще й цілуєш.

Катя закотила очі.

— Не нагадуй. Це все через те тупе парі.

— Оу, значить, без парі ти б цього не зробила?

— Не знаю. Може.

— Може? — він підняв брову.

— Ну, гаразд. Швидше за все, так. Але це не означає, що я тепер буду бігати за тобою з поцілунками.

— Шкода, — Бражко зітхнув, роблячи вигляд, що засмучений.

Катя пирхнула й встала з дивана.

— Добре, футболісте, мені час іти. Мама мене вб’є, якщо я довго затримаюся.

— Я можу тебе підвезти.

— Це не врятує мене від її допитів.

— А що, вона не знає, що ти зі мною?

Катя зробила невинне обличчя.

— Звісно, ні. Я ж не казала, що зустрічаюся з головною проблемою «Динамо».

— Головною проблемою? — він підняв брову.

— А як інакше? Ти постійно мене дратував, а тепер ще й вирішив завоювати.

Бражко встав і підійшов до неї впритул.

— І як, успішно?

Вона глянула йому в очі.

— Подивимося.

Він засміявся.

— Ти довго ще будеш прикидатися, що не закохалася в мене?

— Ти довго ще будеш таким самовпевненим?

Він усміхнувся ще ширше.

— Давай так. Якщо ти завтра прийдеш на моє тренування — значить, ти точно в мене закохана.

— Я й так планувала прийти, дурнику, — пирхнула вона.

— О, то це що? Признання?