Юля, Влад і Вова сіли за стіл. І як думаєте, з моїм везінням біля мене звісно ж сів Бражко. Влад відразу почав розмову, наче відчував, що комусь тут не дуже комфортно.
- Каміло, а ти взагалі місцева? Чи переїхала звідкись? - запитав Влад.
- Я ще дуже давно переїхала до Києва, - відповіла я, і побачила, як Юля його смикнула за руку натякаючи, що не треба зі мною про це розмовляти.
- Як у вас взагалі збір пройшов? - запитала у хлопців Юля.
- Ну не дивлячись на моє мікропошкодження, і те що я не потрапляв два рази до заявки, то нормально, - відповів Ванат.
- Та все нормально було, Влад не прибідняйся, зате відпочив і трішки потренувався в збірній, - сказав Вова.
- А що за мікропошкодження? Мені ніхто нічого не казав, - запитала я.
- Та, там фігня, вже все окей, - сказав мені Влад.
- Ну дивись, щоб воно тоді боком не вилізло, бо весело не буде нікому.
Юля з цього посміялась, і ми продовжили вечерю, розмовляючи про якісь дрібниці. Напруга спадала, але в голові були думки про Вову.
Він сидів поруч, іноді кидав короткі погляди в мій бік, але мовчав. І це мовчання було гірше за будь-яке зверхнє слово. Знаєте, коли навколо всі говорять і сміються, а тобі чомусь здається, що шум приглушується, і в голові лунає лише: "Скажи щось, Вово... хоч щось.".
Я взяла в руку бокал з вином і зробила вигляд, що мене страшенно зацікавила розмова про якісь нові бутси, які Влад хотів замовити.
На годиннику була вже 22:12, і я зрозуміла, що мені вже час йти додому. Завтра з самого ранку на базу, слідкувати за хлопцями, які приїхали зі збірної і не тільки.
- Так, все, на жаль, повинна йти. Дякую всім за чудовий вечір, - сказала я і почала вставати з-за столу.
- Та, реально щось ми засиділися, - сказав також Вова, і я зрозуміла, що схоже розмови нам не уникнути. Але, можливо, це на краще?
- Ну тоді, завтра побачимось на базі, - сказав Влад.
- Камі, напишеш мені, як буде вдома, - сказала мені в свою чергу Юля.
- Так, капітан, я все зрозуміла, - відповіла сміючись я.
Ми вийшли на вулицю майже одночасно. Вечір був прохолодний, і я відразу ж затягнулася в пальто. Вова стояв трішки позаду мене, мовчки. Поки не озвався, гірко скрививши губи:
- Ну що, столиця не зіпсувала тебе остаточно? - кинув Вова, навіть не глянувши в мій бік.
Я зупинилась різко, наче врізалась у невидиму стіну.
- А ти досі впевнений, що маєш право таке питати?
Він озирнувся, очі гострі, як лезо.
- А ти досі вмієш перекладати провину на інших?
- Ти обіцяв мене знайти, Бражко, - холодно сказала я. - Ти сказав, що, як би там не було, ми не загубимось.
- І ти мені обіцяла писати. Пам'ятаєш? «Ми ж не забудемо один одного?», - його голос звучав майже театрально. - А потім зникла. Наче й не було нічого.
- Я не зникла. Я чекала. Місяцями. Бражко, в кінці кінців, я була ще зовсім малою. А ти ж переїхав в Київ через декілька років також, чому мене не шукав?
- Я не знав, як. Тобі було байдуже, визнай це. У тебе почалось нове життя, інші люди, інші теми. А я... я просто лишився там, де ми розпались.
- Не треба робити з себе жертву, Вова. Це ми обидва просрали. І ти, і я. І ніхто з нас не мав сили просто спробувати знайти один одного.
- Може, тому що боялись? - його голос раптом стишився, але залишився напруженим. - Бо що як там уже нікого не чекають?
- Ну тепер точно не чекають, чи ти ще досі думаєш, що я тобі щось винна? - відповіла я, дивлячись йому просто в очі.
Тиша була важчою за будь-яку сварку. Як пам'ять про те, ким ми могли бути - і ким вже точно не будемо.
Він зробив крок ближче, його очі блищали від стриманого гніву.
- Ні, нічого не винна. Крім, може, одного пояснення - чому ти поводишся так, ніби ми з тобою ніколи й не зналися.
- Бо іноді краще зробити вигляд, що не знали один одного, ніж що втратили щось справжнє, Вово.
На кілька секунд запала тиша. В його очах майнула щось інше - щось болюче й надламане. Але він одразу сховав це за холодом.
- Добраніч, Каміло, - кинув він і розвернувся, не чекаючи відповіді.
Я дивилась йому вслід і відчула, як щось всередині знову луснуло.
І хоч від цього погляду мала б почуватись вільною - мені лише хотілось кричати.
