Дні летіли один за одним, то виїздні матчі, то домашні. І ось настав день останнього матчу цього року в Лізі Європи, матч проти "Реал Сосьєдаду". В команді останні дні настрою майже не було. Шапаренко захворів досить таки сильно, тому матч пропускає, в когось з хлопців мікротравми. Наприклад тий самий Михавко, з яким я останнім часом досить таки багато спілкуюсь, що через відновлення, що просто так.
Матч починався о 22:00. Вболівальники Сосьєдаду заполонили весь стадіон, наших вболівальників було зовсім трішки. Атмосфера була тяжкою. Чесно кажучи, навіть на розминці відчувалося, що сьогодні буде важко. Команда ніби й старалась, але в очах у хлопців жевріла втома і пригнічення.
На 19-й хвилині суддя призначив пенальті у наші ворота. Бущан, як завжди, витягнув усе, що міг — відбив удар, але, на жаль, на добиванні першим опинився гравець "Сосьєдаду". 1:0.
Не встигли хлопці як слід оговтатися, як на 24-й хвилині пропустили вдруге. Захист розгубився на фланзі, простріл у штрафний — і м'яч знову у сітці.
На 33-й хвилині все стало ще гірше. Чергова атака суперника завершилася точним ударом у кут воріт. 3:0. Наші хлопці виглядали розгублено, а трибуни ревіли від радості чужих вболівальників.
Другий тайм почався трохи жвавіше, але було видно, що хлопцям бракує і сил, і настрою. І от на 60-й хвилині сталося те, чого найбільше боялися. І навіть я. Бражко в одному з епізодів невдало впав після боротьби за м'яч і вже не зміг нормально, самостійно підвестись. Лікарі миттєво вибігли на поле.
Він лежав, тримаючись за гомілкостоп, а обличчя його було перекошене від болю. Хтось з хлопців стояв біля нього, лікарі оглядали. Через декілька хвилин Вову замінили, а він сів на лавку.
Я сиділа й дивилася на це все зі стиснутим серцем. Хотілося кричати від безсилля.
Та навіть попри все хлопці билися до кінця. Матч так і закінчився з рахунком 3:0 на користь "Реал Сосьєдаду". Сум, злість, розчарування — усе змішалося в єдине важке відчуття.
Після фінального свистка я довго не могла підвестися з місця. Хотілось просто сидіти й дивитися в порожнечу. Проте мене покликали в роздягальню.
Після матчу атмосфера була гнітючою. У роздягальні стояла тиша, яку зрідка порушували лише приглушені команди лікарів чи тихий шурхіт перев'язувального матеріалу. Хлопці сиділи, ніби вбиті, кожен сам на сам зі своїми думками.
Мене покликали до Бражка. Він сидів на масажному столі, тримаючись за ногу. Його обличчя було блідим, губи стиснуті в тонку лінію. Я обережно присіла поруч і почала огляд.
– Вов, якщо боляче, кажи, – сказала йому я.
Гомілкостоп був набряклий, кожен дотик викликав у нього помітну гримасу болю.
— Зв'язки, — коротко сказала я лікарям команди, з якими працювала разом. — Швидше за все, сильне розтягнення або частковий розрив. Потрібно робити МРТ.
Бражко мовчки кивнув, навіть не намагаючись приховати розчарування.
— Все буде нормально, — тихо сказала я, глянувши на нього. — Це довга робота, але ми впораємося.
Поки ми накладали фіксуючу пов'язку, Бражко дивився у стелю. Я знала цей погляд — він уже в думках рахував тижні, які доведеться провести без футболу.
Коли його відправили до машини швидкої, я залишилася на кілька хвилин сама у роздягальні. Серце стискалося від важкості вечора. Поразка, травма, розчарування... все це висіло в повітрі.
Але всередині мене горіла рішучість: допомогти йому повернутися. Повернути кожного з хлопців, хто зараз впав духом.
Це був тільки початок.
Від обличчя Бражка:
Я сидів на тому чортовому столі, і в голові дзвеніла одна єдина думка: чому саме зараз. Ніби не вистачало цього кошмарного матчу — ще й це. Тіло нило, але біль у нозі був навіть не найбільшим у той момент. Справжній біль сидів десь глибоко всередині, розливався по грудях, душив.
Я бачив її погляд, коли вона підійшла. Спокійний, професійний — але я помітив, як пальці трохи тремтіли. Вона мовчки сіла поруч, подивилася на мене, і мені стало трохи легше. Її голос був тихим, але впевненим. Я слухав її, кивав, хоча все ще не міг повірити в те, що відбувається. Зв'язки. Чортові зв’язки.
Коли вона сказала про МРТ, я одразу все зрозумів. Це надовго. А в мене були плани. Великий ривок, шанс проявити себе, нарешті повністю закріпитися. І ось я тут — із фіксуючою пов'язкою, безпорадний. У голові мимоволі почав рахувати: скільки тижнів реабілітації, коли зможу хоча б бігати, коли — з м'ячем…
Вона нахилилася ближче, й я почув:
— Все буде нормально. Це довга робота, але ми впораємося.
Ми, — от що зачепило. Не "ти", не "тобі доведеться", а саме "ми".
Я мовчав. Не тому, що не хотів говорити — просто не міг. У горлі стояв клубок, очі пекло. Я відвів погляд у стелю, бо інакше не витримав би. Вона працювала швидко, злагоджено, і я знав — вона зробить усе, щоб я знову вийшов на поле. І ця думка — єдине, що я зараз тримав в голові.
Коли мене вже везли до швидкої, я ще раз глянув на неї. Вона залишилася в роздягальні — сама, у цій тиші після поразки. Мені хотілося щось сказати, подякувати, вибачитися за все, що не вийшло. Але слова так і не зірвалися з губ.
Це тільки початок, — повторив я її думку подумки. І вже зараз знав: я повернуся. І зроблю це не тільки заради себе.
А ще — заради неї.
