Весь день пройшов спокійно, і я навіть не помітила, як заснула на маленькому диванчику в себе в кабінеті. Десь в 22:00 наче хтось до мене заходив, але я не прокинулась, бо була дуже замучена. Тож так і закінчився черговий день, вже в статусі офіційного лікаря-реабілітолога київського "Динамо".
Прокинулась я від сонячного проміння, що пробивалося крізь жалюзі. Перше, що відчула — на мені лежить м'який плед. Я точно пам'ятала, що не брала його вчора... Значить, хтось таки заходив. Посміхнулась сама до себе і повільно піднялася з диванчика, розминаючи затерплі плечі.
Сьогодні була субота, а це означало — домашній матч "Динамо" проти "Чорноморця". Мій перший робочий матч на посаді лікаря-реабілітолога. Хвилювання сиділо десь глибоко під ребрами, але водночас було й якесь приємне очікування.
Вже на стадіоні атмосфера зашкалювала: трибуни заповнилися вболівальниками не дивлячись на холодну погоду, а хлопці були заряджені на перемогу.
І вони не підвели. На 16-й хвилині Ванат відкрив рахунок, пробивши точно у кут після класної комбінації. Потім, після перерви, на 69-й хвилині забив Буяльський — досвідчено, спокійно, як завжди. А вже під кінець матчу, на 87-й, Валік Рубчинський поставив красиву крапку для нас, довівши рахунок до 3:0. Лише на 90+2 суперник з "Чорноморця" зміг відквитати один м’яч, але це вже нічого не змінювало.
"Динамо" впевнено перемогло 3:1.
Я спостерігала за всім з лавки, відчуваючи справжню гордість за команду, до якої тепер офіційно належала. І десь глибоко в душі раділа, що попри всі труднощі — я на правильному місці.
Матч закінчився, трибуни ще довго гули, але я вже поверталась у підтрибунні приміщення. В голові крутилися моменти гри, обличчя гравців, їх емоції. Я йшла коридором, коли раптом мене зупинив різкий голос.
— Наступного разу хоч зачиняй двері в кабінет, — кинув Бражко, зупинившись поруч.
Я здивовано підняла на нього очі. Він виглядав напруженим, і наче, схвильованим?..
— Це я заходив учора ввечері. Побачив, що ти там спиш, і накрив тебе пледом, — додав він, вже трохи тихіше, але все одно холодно.
Я мовчки кліпала, не знаючи, що відповісти. В голові блискавкою промайнуло: отже, це був він...
— Дякую, — лише прошепотіла я, відчуваючи, як неприємний клубок з'являється десь під горлом.
Вова ще мить стояв, ніби хотів щось додати, але тільки зітхнув і пішов у свій бік, залишивши мене саму серед цього нескінченного післяматчевого гамору.
Дорога додому тягнулась вічністю. З кожним кроком я намагалася вгамувати бурю всередині, але слова, які ми тоді після вечері у Юлі і Влада кидали одне одному, знову і знову звучали у голові, як відлуння старих ран.
Вдома я довго не могла заснути. Крутилась, вкривалась пледом, ставала біля вікна. Київ уночі був холодним і байдужим — таким, яким я себе зараз і відчувала.
Я знову подумала про те, як дивно переплітаються наші життя.
Наступного ранку я приїхала на базу одною з перших, потрібно було перевірити все перед виїздом на матч з чеською «Вікторією». Тяжка дорога повинна починатися сьогодні ввечері, але зараз потрібно йти на тренування.
Вони тренувалися на полі — бігали, відпрацьовували паси. Я стояла біля бровки, тримаючи список вправ і дивлячись за процесом. Надворі було прохолодно, вітер роздував волосся, але я була настільки захоплена роботою, що не одразу помітила, як Вова знову наблизився.
— Може хоч сьогодні вдаси, що ми знайомі? — кинув він, проходячи повз мене й навіть не зупинившись.
Я спалахнула миттєво. Відклала список і швидко пішла за ним.
— Ти справді думаєш, що можеш так от підійти і влаштовувати сцени? На тренуванні? — різко сказала я йому в спину.
Він обернувся, очі — крижано-холодні.
— Я думаю, що дивно бути на відстані двох метрів від людини, яку колись знав краще за всіх, і бачити від неї тільки стіну.
— А ти що хотів? Щоб я кинулась тобі на шию, чи що? — я майже кричала, але навколо ніхто не звертав уваги: хлопці були зайняті вправами, а тренери далеко.
— Я хотів хоча б чесності, Каміло. Але це, видно, не твій стиль, — зіронізував він, гірко посміхнувшись.
Я скрестила руки на грудях, намагаючись не дати емоціям прорватись.
— Чесність? А де була твоя чесність, коли ти просто зник? Де були твої слова — «я знайду тебе»? Чи ти думав, що я сама вічно стоятиму на місці й чекатиму, поки ти згадаєш?
Він крокнув до мене ближче, майже впритул.
— Ти навіть не дала шансу! — різко сказав він. — Ти вирішила все за нас обох.
— Я вирішила?! Ти серйозно? — мій голос тремтів від люті.
— Знаєш що? — прошипів Вова, нахилившись ближче. — Добре, що ти змінилась. Бо тепер я хоча б не матиму ілюзій, якою ти була насправді.
— Вова... — прошепотіла я, більше від болю, ніж від злості.
Він тільки глянув на мене востаннє, коротко, жорстко — і розвернувся, пішов назад до хлопців, залишивши мене стояти на місці з комом в горлі.
