Проклята його коханням

Олівія

Кажуть кожна людина має ціну.
Мені було дев'ятнадцять, коли я дізналася, скільки коштую.

У дитинстві я мріяла писати книги. Справжні– з теплим папером , пахощами кави й улюбленими героями. Я уявляла, як сиджу біля вікна, за старим дерев'яним столом, і вигадую світ , у якому немає болю.

У реальному світі – такого немає.

Моя мама згасла , коли мені було чотирнадцять. Хвороба забрала її дуже швидко. Втім, я вірила що все буде добре. Але тоді на мені були рожеві окуляри. Які зникли після смерті мами.

Вона досі мені сниться – з усмішкою, з запахом кориці , з руками , які завжди пахли кремом та любов'ю.

А тато... він зник одразу після смерті неї. Не тілом , а душею. Почав пити. Грати . Позичати. І кожний новий борг падав мені на плечі, як тягар.

Пішла на роботу в шістнадцять років. На підробіток після школи. На 5 годин.  Мене не хотіли  брати на більше тому , що я " ще не повнолітня" як вони казали. З цих грошей я відклала собі , оплачувала борг батька та ще купляла продукти так , як працювала я одна.

Після закінчення школи я мріяла поступити в університет на літературу. Але я знала , що з моїми балами не поступлю. Тому вирішила працювати більше. А коли тільки виповнилося вісімнадцять, ходила на повний робочий день.

Я завжди думала , що коли виросту, то все зміниться.

Що варто лише перетерпіти ще трохи – і стане легше. Але дорослішання дало мені лише втому.

Дні зливалися в одне й те саме: ранній підйом, робота, короткий сон, знову робота.

Я навчилася жити з таким графіком. Але чи потрібно так жити? Мене часто відвідували думки щоб піти з дому. Але я завжди їх відкидала. А де я буду жити? А як з батьком? Хотя, я його ненавижу , але він мій батько.

***

Це була звичайна дощова п'ятниця. Я повернулася після вечірньої зміни. Промокла вся до ниточки , руки тремтіли. Мріяла тільки про душ і тиху ніч. Але щойно відчинила двері квартири – зрозуміла, що щось не так.

Тиша.
Не така як завжди.
Це була тиша чужої присутності.

Я зробила кілька кроків – і завмерла.

У вітальні сидів мій батько. Блідий, з тремтячими очима. Поруч троє незнайомців у темних костюмах.

Двоє чоловіків стояли біля кухонного вікна. Не виражали ніяких емоцій. В темних костюмах і мали білу сорочку. А третій... він відрізнявся. Він стояв між двома іншими. Також темний костюм але сорочка чорна. Значно вищий інших. Понад 195 см.

Мав чіткі риси обличчя, а тіло... Його сорочка облягала тіло так , що кожен м'яз під нею здавалося жив своїм життям. Кожен м'яз промовляв про силу та контроль. Широкі плечі, рельєфні передпліччя, що натякали на роки тренувань.

Його темні очі дивилися на мене оцінюючи.

Я не могла відвезти від нього очей. Замінивши це, тато почав говорити щось але його перебив він.

- Збирай речі. Через півтора години за тобою приїдуть. Щоб була готова, і не влаштовуй сцен. Тільки собі гірше зробиш.

В мене округлились очі. Куда збиратися? Стоп... Ні, ні, ні. Не кажіть що батько мене продав!

Не встигла я рота відкрити , як він уже пішов на вихід. За ним пішли і його , як я зрозуміла, охоронці.

Двері зачинились. Клацнули. І настала ще гірша тиша.
Мертва.
Обпалююча.

Я стояла в коридорі, мокра, розгублена, з серцем, яке билося десь у горлі.
Батько сидів на дивані, дивлячись у підлогу. Мовчав.
Навіть не пробував пояснити.

— Тату... — ледве прошепотіла я. — Що... це було?

Він зітхнув. Повільно підвів на мене очі. Порожні. Ніби чужі.
— Вони б мене вбили, Олівія. — Голос хрипкий, надламаний. — Я не мав вибору.

— А я?! — вигук вирвався з грудей, розірвавши напругу. — А в мене був вибір?

— Він… він не зробить тобі боляче. Я дізнавався. Він... бере жінок під свій захист. —
Він говорив це так, ніби це якесь заспокоєння. Як милість.
А мені хотілося кричати.

— Ти... продав мене, — сказала я тихо, ковтаючи сльози. — Як річ.
— Не говори так, доню, прошу...
— Як? Як? Скажи, як мені говорити, якщо ти підписав якийсь клятий контракт, і просто здав мене, як... як плату?!

Мої руки тремтіли, як і голос. Але я не дозволила собі плакати. Не перед ним.

Я пішла в свою кімнату й зачинила двері.
Обперлася об них спиною. Потім сіла на підлогу.

Думки билися, як дикі птахи у клітці.
Куди вони мене повезуть?

Вперше я не знала що робити і як бути