Проклята його коханням

Даміан

Я кохаю її.

Просто. Болісно. Без вибору. Без права на порятунок.

Олівія — як отрута в моїй крові. Красива. Мовчазна. Уперта. Її погляд — ніж. Її мовчання — вирок. І навіть коли вона мовчить, я чую її гучніше за всіх.

Але вона намагалася втекти.

Це вдарило, як куля в живіт. Мов зрада. Мов ніж у спину — від єдиної людини, яку хотів захистити від усього. Навіть від себе.

Коли охоронець подзвонив, я стояв у кабінеті, розглядаючи її фотографію з камер спостереження. Та, де вона сидить у дворі й читає. Спокійна. Тиха. Майже щаслива. А потім… зникла.

Я зірвався. Підняв усе підрозділення. Сам пішов прочісувати територію. І коли знайшов її — перелякану, подряпану, з ключами в руках — у мені перемішались два бажання: вбити й обійняти.

Я дивився на неї й не впізнавав себе. В її очах було не просто: «Я хотіла втекти». Там було: «Я не витримую тебе». І це знищило мене більше за саму втечу.

Я не кричав. Не торкався її. Просто дивився. Мовчав. Говорили стіни — лунали відлунням її зневіри.

І я вирішив. Ми їдемо.

Маєток у горах. Старий, затишний, із високими стелями й дерев’яною підлогою. Там нікого нема. Жодного з моїх людей. Лише дві прибиральниці, що приходять на кілька годин на день і не ставлять запитань.

Я завіз її туди мовчки. Вона нічого не питала. Не сміла. І я не пояснив. Просто залишив ключі на столику у вітальні — і пішов.

Це покарання?
Я сам не знаю.
Частина мене хоче сказати: ні, Даміане, це шанс дати їй простір. Можливість подумати.
А інша — темна, мстива — шепоче: ти хочеш, щоб вона скучила. Щоб відчула, як тобі боліло. Щоб зрозуміла: свобода — це не завжди втеча. І що від тебе не втечеш.

Я залишив її одну не через байдужість.

А через лють, що палить мої кістки. Через страх. Через ніжність, яку вона знецінила одним порухом руки, коли тікала від мене. Від моїх почуттів. Від того, ким я був поруч із нею.

Може, я й покарав її. Але ще більше — себе.

У маєтку Моретті все дратує. Її немає — і все здається безглуздим. Я не можу спати в ліжку без її тепла. Її аромат досі на подушці. І я — чорт забирай — обіймаю цю подушку вночі, мов останній дурень.