Назад в ?стор?ю!

Церемонія або Ритуал Небесного Дару. Магія, яку може пробудити дитина, але не без допомоги дорослих – Провідників священного храму Великих Драконів ( Небесний Храм ). Провідники храму – сильні та щирі маги. Саме вони допомагають дітям пробудити свою магію дракона.

---

Лорана все це мало хвилювало. Він був занурений у свої думки.

Мати йшла поруч, пригнічена, хоча й намагалася не показувати цього. Причина її суму була зрозуміла – батько. Лоран ненавидів його за те, що той зруйнував життя матері, коли змусив її покинути кар'єру заради кохання, якого, зрештою, не було. Туя, наївна й добра жінка, просто не вміла розбиратися в людях. Батько кинув її одразу після народження сина, коли вона погладшала. Здавалося б, куди вже нижче? Але ні. Він ще й забрав усі збереження, які вона так старанно відкладала зі своїх виступів. Мати мріяла відкрити свій заклад, де можна було б співати, танцювати й відпочивати, але батько відібрав і цю надію.Поки хлопець подумки картав свого батька, він не помітив іншого юнака попереду. Все сталося в одну мить - вони зіштовхнулися й обоє гепнулися на землю. Книга з сумки Лорана відлетіла трохи вбік.

– Боже, Лоране! Дивись куди йдеш! – Туя метнулася допомогти синові піднятися, швидко провівши рукою по його короткому волоссю, наче перевіряючи, чи все з ним гаразд.
– Вибач, я задумався... – буркнув він, простягаючи руку іншому хлопцю.
– Не треба, я сам, – холодно відповів той. Його русяве волосся, що падало на очі, приховувало вираз обличчя, але голос видавав неприязнь. Лоран відчув укол роздратування.

«От тобі й маєш», – подумав він, але не встиг зробити крок, як перечепився об сумку й схопився за мішок із борошном. Погана ідея. Борошно сипонуло вгору хмарою, обсипаючи його з голови до ніг.

Мить мовчання. Туя підняла брову, інший хлопець завмер із подивом, а Лоран відчув, як його щоки палахкотять.
Мати лише зітхнула, глянувши на сина:
– Схоже, з ярмарком ми покінчили. Йдемо додому. Я вже дивувалась, як довго ти тримався. Думала, сталося диво й ти сьогодні не вплутаєшся у халепу. - В її голосі прозвучала втомлена іронія.

– Так... добре, – пробурмотів Лоран, відчуваючи, як його сором розливається по тілу.

Він забрав сумку, відвернувся, збираючись іти слідом за матір'ю, коли позаду пролунав голос:

– Стій! Ти забув свою книгу!

Лоран обернувся, але знову глянув на землю. Повертатися було надто соромно.

– Нехай, – кинув він через плече. – Дарую її тобі... в знак вибачення.

Усе одно він знав її напам'ять. Просто любив іноді перечитувати.

Хлопець підняв книгу, коротко подивився на неї й, не сказавши жодного слова, сховав у свій портфель. Потім повернувся і пішов своєю дорогою.

Лоран тільки мовчки зітхнув і рушив далі.