Назад в ?стор?ю!

#19 Непри?мна пастка - В?дправна Точка

У печері росло величезне дерево... догори корінням. Його густе гілля звисало зверху, наче химерний купол. Навколо височіли гострі кристали, що здавалися гострими, як леза. Вони мерехтіли, ніби могли будь-якої миті проколоти все, що наблизиться надто близько.

Невелике озерце віддзеркалювало світло, а поміж каменів та вузьких проходів ховалися змії. Їхні очі виблискували у темряві.

Ехо зачаровано вдивлявся в пейзаж, аж поки...не відчув небезпеку. Щось було не так. Ледь помітний порух за спиною – і він миттєво відстрибнув убік. За секунду Еска зникла.

Натомість довкола нього з'явилися інші.

Нападники атакували хаотично, виринаючи з порталів і знову провалюючись у них. Вони користувалися магією телепортації.
Нападників двоє. Вони не давали Ехо часу на контратаку.

Він вправно відбивався, але раптом відчув, що його рухи сповільнилися. Магія часу.

Це дало перевагу двом нападникам. Один схопив його ззаду, а інший наблизився, замахнувшись для удару.

Але Ехо випередив його – вільною ногою вдарив просто між ніг.

Нападник різко видихнув, його очі округлилися від болю, і він відлетів на кілька метрів назад.

– Ах ти... п...падло... – простогнав він.
Схоже, біль був пекельний.

Та Ехо не встиг побачити продовження через раптовий удар по голові. Його вирубили.

---

Темрява. Біль. Пульсуюче відчуття скутості.

Ехо відкрив очі, змушуючи себе сфокусуватись. Тіло ломило, а зап'ястя були скуті магічними ланцюгами. Він зробив глибокий вдих, але одразу ж закашлявся-в роті присмак крові.

– Не люблю, коли мене змушують чекати. Спати ти, я бачу, любиш.

Жіночий голос, знайомий і водночас чужий. З тіні виступила Еска... Ні. Не вона.

Щось у її поставі, у владному, проникливому погляді видавало іншу особистість, що дивилася на нього, наче хижак на здобич.

– Ти... Хто така? – з важким вдихом запитав він.

Жінка повільно нахилила голову набік, мовби розважаючись його замішанням.

– Хіба не бачиш? Я-Еска. Така ж Хранителька, як і ти.

Ехо мовчав. Її усмішка розширилась.