П?д одним дахом

?ржа в голос?

Прийомна мати Саллі, певно, тепер і його. В такій самій тиші вони зашли в апартаменти.
Тревіс не був готовий до цього всього. Тут усе було таке... чуже. Чисто, акуратно, але без теплоти. Він не помітив, як його погляд зустрів Саллі.

  Саллі сидів за столом у кутку, тримаючи в руках книгу, і на перший погляд виглядав абсолютно спокійно. Але очі видавали холод, цього не скриєш під протезом.

  — Ти ж, мабуть, здогадався, — сказала Ліза, підходячи до нього з усмішкою. — Це твій новий брат, Саллі, — від того, як Саллі назвали його братом, він мимоволі прикусив язик, щоб не висміяти слова жінки, що той ніколи не стане йому братом.

  Саллі, втупившись не бачачим поглядом в книгу, лише кивнув. По ньому було видно, що він не читає.

Тревіс не відповів. У його грудях гніздилася злість, що все так сталося. Всі ці соціальні служби, ці формальності, ці чужі люди... Як можна просто взяти і змінити усе? Але коли його погляд упав на Саллі, той, здається, теж не мав багато вибору в цій ситуації.

В цей момент з кухні вийшов Ларрі, у руках тримав тарілку з їжею.

— О, новий сусід? — спитав він, дивлячись на Тревіса з тією ж недовірою як і в нього самого, як до можливого конкурента. Це на секунду розсмішило Тревіса, але вигляду він не подав.— І що, все так серйозно?

Тревіс глянув на нього — Ларрі явно не був спокійнішим за Тревіса. Вони обидва памʼятали їхні сутички в школі, тому явно не будуть мати хороші відносини.

— Не спопеліть один одного поглядом, хлопці, — втрутилась Ліза, кидаючи на сина погляд, що не потребував слів. — Ми всі маємо навчитися жити разом.

Ларрі лише неохоче знизав плечима, поставив тарілку на стіл і сів на сусідній стілець. Тревіс сів теж, обережно дивлячись навколо. Ліза, звичайно, поставила на стіл вечерю— якусь просту їжу, яку їли всі, але Тревіс не відчував голоду. В кімнаті була зовсім дивна обстановка, яка ніби натякала на «чужого». Він просто дивився на їжу, не наважуючись зробити наступний крок.

Ліза знову спробувала розвіяти мовчання:
— Нам усім треба адаптуватися, хлопці. Тут буде добре. Тобі сподобається, Тревісе. Ми тобі допоможемо.

Хоч Тревіс не вірив словам жінки, він кивнув, проте не відчував особливого бажання цього робити. Він не знайшов в її словах нічого, що могло б його заспокоїти. Ліза Фішер була добра, але це не робило ситуацію менш нестерпною.

І тоді Саллі нарешті подивився на нього. Він не сказав нічого, але в його погляді була певна байдужість. Тревіс не знав, що робити. Це все виглядало як тупик.

— Я тут не для того щоб бути другом, і тим більше сімʼєю, — пробурмотів Тревіс тихо, намагаючись не звертати на себе зайву увагу. — Просто... буду жити. До того моменту, поки мій папаша не знайде змогу забрати мене назад.

Саллі поглянув на нього і кивнув. Якось розуміючи, що його слова не мали значення, але йому на цей момент було байдуже.
— Як скажеш, — тільки і відповів Саллі.

Ларрі знову знизав плечима, мовляв «що тут зробиш», і занурився в тарілку.

У цей момент Тревіс зрозумів: його життя змінилося. І він, бляха, не мав права на вибір.

(Я там трошки затупила і не продумала як Сал буде їсти з протезом, але переписувати в мене вже немає сили (і так цей фанфік прочитає максимум три людини). Також я ваще хз як працюють всі ці органи опіки і соціальні служби, тому тут можуть бути помилки на рахунок цього🤷)