П?д одним дахом

  Класс майже порожній. Всі вже розійшлись, лише Саллі залишився з Тоддом, щось возили біля проєктора.
  Тревіс вийшов раніше, але тепер стояв біля вікна в коридорі. Просто... завис.

— І скільки ще ти збираєшся зображати «загадкового мовчуна»? — пролунав голос ззаду.

Ешлі, у своїй звичній манері, сперлась на стінку, схрестивши руки.

Тревіс кинув на неї косий погляд.
— А тобі яка різниця?

— Мені? — вона посміхнулась. — Мені взагалі все одно. Але от Саллі, наприклад, не дуже розуміє, що в тебе в голові.

— Нічого там нема, — буркнув він. — Я просто роблю, що треба. Приніс їм свою частину — все.

— Ага, приніс. Мовчки, без драм, без криків. Без того, щоб когось обізвати. Тревіс Фелпс, який не чіпляється до Саллі? Ти часом не при смерті?

Він скривився.
— Ти ж бачиш, що я намагаюсь, — сказав він, хмикнувши.

— Я бачу, — серйозно кивнула вона. — І бачила, як ти на нього дивився сьогодні.

Тиша.
Неприємна.
Небезпечна.

— Та не дивився я.

— Тревіс, я не сліпа. І — сюрприз — це не кінець світу. Але знаєш, що дратує? Те, що ти сам собі ворог. Що кожен твій крок уперед ти відразу намагаєшся перечеркнути якоюсь фразою в стилі «всім пофіг», «я тут просто так». У тебе все на лиці написано.

Він зітхнув. Вперся головою в холодне скло.

— Почни з простого, — сказала Ешлі, і рушила до виходу. — Прийми себе і не будь мудаком. Хоча б коли він поруч.

— І це все?

— Ага. І не турбуйся: я не скажу Саллі, що ти в нього, можливо, трохи... ну...

Вона зробила пальцями серце, швидко, і зникла за рогом, перш ніж Тревіс устиг щось крикнути у відповідь.

Він невдоволено фиркнув. І вперше за довгий час, на його губах зʼявилась майже справжня усмішка.

***

  У класі на диво було тихо. Тодд вкотре пояснював вчительці, як увімкнути анімацію для їхньої презентації, Ешлі щось малювала ручкою в зошиті, а Ларрі жував олівець, намагаючись згадати хоч одну дату з історії.

Саллі переглядав слайди. Додав останні правки, коли відчув — хтось стоїть поруч. Тревіс.