П?д одним дахом

  Кухня у Фішерів, ранок.
  Сонце пробивається крізь жалюзі, пахне кавою і підгорілими тостами. У коридорі грюкнули вхідні двері. Тревіс стоїть на порозі — помʼятий, змучений, з рюкзаком, що висить на одному плечі. Секунду просто дивиться. Потім — заходить.

На кухні — Саллі, Ешлі і Ларрі. Тиша.
— О, — каже Ешлі сухо. — Сам прибився.

Ларрі кидає погляд, але мовчить. Саллі сидить спиною до дверей.

Тревіс кидає рюкзак на підлогу, сідає до столу, нахабно, мов нічого не сталося.
— Не хвилюйтесь, я без ножа, — каже з кривою усмішкою. — Просто подумав, що ви скучите.

Ніхто не сміється.
— Класна була сценка вчора, — нарешті говорить Ешлі. — Особливо частина, де ти поводишся де придурок і йдеш, грюкнувши дверима. Дуже театрально. Де ти провів всю ніч?

— Ага. Було цікаво, правда ж? — підкидає Тревіс, скоса глянувши на Саллі. — Ви там, мабуть, усі разом обговорювали, який я дегенерат. А де я був вас не має хвилювати.

Саллі нарешті обертається до нього. Цого очі спокійні, але втомлені. Як у того, хто більше не чекає нічого.
— Чого ти хочеш, Тревіс?

І отут — пауза.

Бо Тревіс не знає, що відповісти. Він хотів би сказати «хочу, щоб усе було нормально», але язик не повертався. Замість того:
— Та нічого. Просто подумав, що вам без мене буде нудно. Вирішив урізноманітнити ваш ідеальний ранок.

Саллі опускає очі, не реагує. Тревіс сміється — нещиро, коротко. Відсуває стілець і встає.
— Але бачу, не до мене. Добре. Я пішов. Все, як ви любите: мир, дружба, толерантність.

Він вже майже за дверима, коли Ларрі раптом кидає:
— Ти можеш або залишитись і вчитись поводитися як людина, або далі втікати, бо не вмієш впоратись з самим собою.

Тревіс завмирає. Спина напружена.

— Подумай над цим, поки сам не залишився в пустоті, — додає Саллі тихо, без докору. Просто факт.

Тревіс нічого не каже. Просто виходить.

***

  Він не планував ні з ким говорити. Просто... зависнути десь на подвірʼї біля школи після уроків, в кутку, подалі від усього.

Але Тодд, звісно, знайшов його.
— Ти знаєш, шо не всі кути — це схованки, — сказав він спокійно, сідаючи на лавку поруч.

Тревіс нічого не відповів. Просто втупився в землю.

— Знаєш, я довго спостерігав за тобою, — продовжив Тодд. — Іноді, коли люди кричать, то не тому, що ненавидять. А тому, що бояться.

— І ти, типу, хочеш сказати, що я боюсь? — Тревіс спробував посміхнутися, але вийшло криво.

— Я нічого не хочу тобі казати. Просто... ти завжди заходиш у кімнату, ніби чекаєш, що тебе виженуть. І сам робиш усе, щоб це сталося.

Тодд говорить просто, без натяку на жалість.

— Я не псих, — пробурмотів Тревіс.

— Ніхто не казав, що ти псих. Але ти — загублений. І, здається, не даєш собі права знайтись.

Тиша.

— Може, ти боїшся не того, що інші тебе не приймуть. А того, що раптом — приймуть.

Це вдарило сильніше, ніж Тодд мав право. Тревіс підвівся, вдаючи, що йому байдуже.
— Ти філософ чи психотерапевт?

— Просто твій однокласник, — відповів Тодд. — І друг тих, кого ти намагаєшся відштовхнути.

***

  Кілька днів — мовчанка.

  Тревіс не зʼявлявся. Не писав. Не дивився в очі нікому зі своїх «партнерів по проєкту».

Але вранці, перед самим уроком, Саллі відкрив шафку — і побачив там флешку. Маленьку, синю, з написом маркером: «анімація». І стікер, приклеєний збоку, криво вирізаний: «може, стане в пригоді. Т.»

Він не сказав нічого. Просто взяв флешку.

У класі, на перерві, коли всі розбрелися, Тревіс сів десь на останню парту, мовчки. Не підходив. Не кликав.

Але коли Саллі проходив повз, він трохи підняв погляд. І на мить їхні очі зустрілись.

Жодних вибачень. Жодних пояснень.

Але у цьому було все.

(Все таки знайшла вільну хвилинку в ночі і накатала ;) можуть бути помилки, тк писала сонна)