П?д одним дахом

Дім був тихим. Ліза з Генрі поїхали у справах. Ларрі щось грав на компʼютері, захоплено стукаючи по клавіатурі.

  Тревіс стояв перед дверима кімнати Саллі, вагаючись. Йому потрібно було всього лиш спитати одну річ про домашнє завдання. Дрібниця. Але з кожним днем підходити до Саллі ставало все... важче.

Бо чим більше він говорив — тим більше хотів мовчати про головне.

Він постукав — тихо. Не дочекавшись відповіді, прочинив.
— Ей, Фішер, у тебе... — І тут завмер.

Саллі сидів спиною до дверей, на ліжку, в старій футболці. Протез лежав поруч. Волосся лише трохи прикривало обличчя.

Обличчя — справжнє.

Шрами, втягнута ліва щока, жахливий ніс, величезний поріз який проходив у нього від губ до підборіддя, стара тягуча історія болю — усе було на видноті. Не прикрите протезом. Без захисту.

Тревіс розгубився. Його перша реакція — відвернутись. І він це зробив — різко, мовби його хтось вдарив. Голос у голові загорлав: «Не дивись. Не смій. Це його межа.»
— ...Блін. Вибач, —видихнув він у бік стіни. — Я не... не знав, що ти...

Саллі мовчав кілька секунд. Потім тихо промовив:
— Та нічого. Ти ж не навмисно.

Тревіс стояв, дивлячись у дверну раму.
— Я просто хотів спитати... з приводу параграфа з біології. Забий, — він зробив крок вперед, до дверей. — Потім якось.

— Почекай, — Саллі за цей час одягнув протез. Голос був рівний. — Можеш заходити.

Тревіс знову на мить розгубився. Але все ж зайшов. Сів на край ліжка, подалі.

Вони поговорили про домашнє — сухо, формально. Як чужі. Але щось у повітрі лишилося після тієї миті. І обидва це відчували.

***

  Ларрі закинув ноги на спинку дивану й жував чипси.
— Ти сьогодні якийсь... я не знаю, менше пихаєшся рогами. Тебе що, підмінили?

Тревіс пирснув.
— Не знаю. Може, просто тобі в голову вперше кисень потрапив.

— Ха-ха, дуже смішно, Скарлючений. Але ні, реально... Ти сьогодні не бурчиш як завжди. Навіть на Саллі не гарчиш. Що, поцілився — і схибив?

Тревіс замовк. Кинув на нього косий погляд.
— Не твоя справа, Джонсон.

Ларрі підняв руки.
— Окей-окей, не моя. Просто... — він підморгнув. — Якщо ти щось натвориш, я буду перший, хто кине в тебе подушку. Ну, або ніж.

— О, скільки ніжності, — скривився Тревіс, але в куточках губ зʼявилась тінь посмішки.

А десь у глибині — все ще крутилась та сама картина.

Обличчя Саллі. Без протезу. Без захисту.

І чомусь воно не злякало. А зворушило. Налякало саме це відчуття.

***

  Тревіс стояв у ванній, сперся руками об раковину. Вода текла — без потреби. Просто щоб було щось гучніше за його думки.

«Чого ти загалі так зреагував? Це ж просто обличчя. Просто шрами... і не тільки. Ти ж бачив гірше.»

Але правда була в іншому. Це не було про шрами. Це було про довіру. Про те, що він побачив Саллі таким. Він не заслуговував цього.

«Ти не повинен це бачити. Ти — той, хто колись знущався. Ти — чужий. Ти — помилка.»

Йому хотілось вдарити себе за кожен погляд, що затримався занадто довго. За те, як у нього пересохло в горлі. За хвилину, коли він подумав, що Саллі виглядає... Сильним. Справжнім.

«Бля, ти що, зʼїхав?»

Тревіс рвучко закрутив воду. Плюнув у раковину. Подивився на себе в дзеркало — темні очі, лоб зморщений, щелепа зціплена.

«Це нічого не означає. Просто... слабкість.»

Він зняв сорочку — майку залишив. Подивився на себе ще раз.

«Ти не такий, ясно? Не такий. Забудь. Перебісишся. Просто злість на самого себе — ото й все.»

І все ж...
У голові знову промайнуло, як Саллі озвався спокійно, без напруги. Як не ховався. Як просто був. І — як це захотілось зберегти.

Це було найстрашніше.

Тревіс вийшов з ванної, показуючи свою байдужість до всього що його оточує. Проходячи повз кімнату Саллі, він не глянув у бік дверей. Але пальці в кишені нервово стискалися.

«Ти не закоханий. Ти просто псих.»