П?д одним дахом

Можеш не см?ятись

Мовчки простягнув роздрукований план для проєкту. Акуратний. Охайний. Без жодного «що за дебільна тема» чи «мені це не треба».

Саллі взяв аркуш паперу і глянув на нього.
— Це ти сам зробив?

— Ага, — коротко відповів Тревіс. — Знаю, що ми вже здаємо проєкт, проте хотів віддати тобі це.

— Це... дуже непогано, — сказав Саллі, трохи здивовано.

Тревіс кивнув та пішов до своєї парти. Не грубо. Не демонстративно. Просто — сів. Пауза.

Саллі кинув на нього погляд.
— Що, тепер ми не сваримось щодня?

— Я можу, якщо скучив за цим, — відповів Тревіс з тією самою своєю кривою посмішкою, але без отрути. Скоріше... як звичка.

— Ні, просто... незвично.

— Ну, це не надовго, — кинув Тревіс, фиркнувши. — Я ж наче ваш тепер. Типу, у вашій зграї фріків.

Саллі трохи всміхнувся, це було видно по очах.
— Якщо ти фрік, то найгучніший із нас.

— Зате чесно, — буркнув Тревіс, і вже не піднімаючи очей, додав тихіше: — Просто хочу зробити нормально, ок?

Саллі подивився на нього уважно. І відчув те, що вже кілька днів крутилось десь під ребрами:
Тревіс змінюється. Повільно. Болісно. Незграбно.
Але це вже не не той хлопець, що шипів на кожне слово.
Це той, хто вчиться не боятися бути поруч.

***

  Це була просто спонтанна ідея Ларрі — прогулянка в парк після школи. Хтось приніс чипси, Ешлі дістала колонку, Тодд — термос з кавою.
  Сонце вже сідало. Повітря було насичене весною, травою, і ще чимось... домашнім.

Тревіс прийшов останнім. У капюшоні, з руками в кишенях і тим самим «мені тут не треба бути» виразом обличчя. Але він прийшов.

— О, диво, — сказала Ешлі. — І це без погроз і криків?

— Я просто перевіряю, чи ви без мене не спились, — буркнув він і сів трохи осторонь, але не так далеко, як раніше.

— Ми чекали на тебе, щоб розпочати обряд жертвоприношення, — сказав Ларрі. — Не псуй традицію.

— Якщо вже й приносити когось у жертву, то точно тебе, — відповів Тревіс. — У тебе найгірші жарти, чувак. Це вже форма насильства.

Хтось пирснув від сміху, навіть Тодд посміхнувся. Саллі дивився мовчки — з того самого краю кола, де сидів Тревіс. Погляд у нього був мʼякий, але уважний.

— І все ж, — втрутилась Ешлі. — Твої жарти покращились.

— Моя любовна мова — це пасивна агресія, — відповів Тревіс, з кривою посмішкою. — Хіба ви не читали моє досьє?

— Так і знали, що тебе виростили демони і тінь з-під ліжка, — кинув Ларрі.

— І ще тітка-сатаністка, — додав Тревіс.
Менше шипів, більше контролю.

І знову — коротка тиша. Але не напружена. Тиша тих, хто не знає, що сказати, бо наче стає нормально.

Потім Саллі раптом кидає:
— Радий, що ти прийшов.

Тревіс здивовано зводить брови.
— Ну, це ти даремно. Я ще зіпсую настрій.

— Ти вже зіпсував, — сухо каже Ешлі. — Але ми терпимо. В імʼя розвитку персонажа.

Усі сміються. І навіть Тревіс — коротко, неохоче, але щиро.