Присвячую тво?й душ?

Ти йшов помалу.
Твої сліди зникали на піску, наче й не було тебе зовсім.
Моя душа так хотіла побігти за тобою...
Та я не зробила й кроку в пошуках твоєї тіні.

Обіцянки стерлися,
перетворилися на пил
і полетіли за вітром,
який на прощання поцілував мене так ніжно,
як тільки ти вмів.

А спогади...
Я вже не можу згадати, що було тоді.
Твоя посмішка — бліда.
Голос — ледь чутний.
А в очах, у тій пристрасті, з якою ти колись дивився на мене —
тепер порожнеча.
І я навіть не можу пригадати того погляду.

Лише іноді
серце защемить від болю,
коли серед ночі я прокидаюся
і згадую, що тебе більше нема поряд.

Ти зрадив власні слова.
Ти обіцяв, клявся на колінах...
А потім тихо встав
і пішов, не зачинивши за собою двері.

Ти думав, що зможеш повернутись.
Що я буду сидіти біля вікна
і чекати.

А я...
Я захлопнула ті двері,
сіла біля ліжка
і мовчки вирізала тебе зі свого життя.

Ти говорив...
Говорив багато.
А не зробив жодного кроку.

А я — все йшла і йшла тобі назустріч.
Я жила цією дорогою,
поки одного разу не зрозуміла:

"Якщо я не вимагаю від тебе бігти марафон,
це ще не означає,
що тобі не треба прискоритися,
поки я не зробила поворот.