Безхатько

Інших кандидатів вони більше не зустрічали. У полі зору з’являлися лише нескінченні дерева, а під ногами – чимала кількість папороті, опалого листя та слизьких грибів. Здавалося, час повернув їх на декілька днів назад. Хлопці гадали, що Енн вибрала безпечний маршрут, оскільки по дорозі їх не переслідували жодні небезпечні чудовиська.

Через кілька годин Енн, яка йшла на чолі, раптом зупинилася. Було близько полудня. Яскраве сонячне світло робило кам'яні стіни попереду білими. Піднявши голову, вони побачили вгорі невелике урвище. Численна кількість широких проваль вертикально зяяли на підніжжі. Не можна назвати це місце печерою, адже в ній ледве могло поміститися понад двох людей.

Енн встромила всередину мисливський спис, від чого пурпурно-біла блискавка відбилася об вологу кам'яну стіну. Хоч ознак небезпечних істоти в щілині не було, звідти все одно виходив запах паленого волосся.

– Твердиня, – Енн радісно вигукнула, наче зовсім забула про нещодавню неприємність. Прикро, на товаришах по команді досі позначався вплив від того удару, тож вони проігнорували її слова. Ніяк не прокоментувавши їх мовчанку, Енн почала малювати на землі біля входу в печеру простеньке заклинання.

Сірий папуга виліз з рюкзака Немо і, розчісуючи пір'я, сів йому на плече. Олівер притулився до кам'яної стіни, поклавши руку на піхви, і задумливо втупився в обличчя Немо, від чого той відчув свербіж від такого нав’язливого погляду.

– Ти хочеш мені щось сказати? – нарешті він не витримав. Цього разу Немо відчував фразу, яка буквально написана на обличчі Олівера: «Боже мій, мені є що тобі сказати. Просто задихаюся від потреби».

– Як багато ти пам'ятаєш до нашої зустрічі? – замислившись на мить, Олівер нарешті запитав серйозним тоном.

– Що? – Немо розгублено озирнувся: – Ти повинен поставити конкретне запитання…

– Наша перша зустріч.

Немо насупився. Ця тема була не з найприємніших. Він не відчував ворожості чи відрази у поставленому запитанні, але слабкий сумнів змусив його трохи розхвилюватися.

– Я не пам'ятаю. Мало хто пам'ятає, що сталося, коли йому було лише шість років.

– Ти виріс тут, чи не так?

Енн зупинилася і подивилася на Немо.

– Я справді не пам'ятаю, ясно? – він роздратовано почухав потилицю, ледь не розпустивши короткий хвостик. – Пам'ятаю, що чув, як хтось розмовляв. На небі сяяли зірки, потім я побіг на голос і побачив тебе. Більше я нічого не пам'ятаю. Що ти хочеш цим сказати? Вважаєш, я не повинен боятися цього місця, чи думаєш, що дитині неможливо самотужки вижити в Прикордонному лісі? – наприкінці його тон став незрозуміло агресивним.