Безхатько

Все трапилося аж надто несподівано.

Коли обрушився шквал списів, Олівер здригнувся, підсвідомо бажаючи витягнути меча, аби зупинити їх, але не встиг навіть доторкнутися до руків'я, як обидва Сині птахи повалилися на землю. Він дивився, як вони стікають кров'ю й перетворюються на попіл. Від колись прекрасного створіння не залишилося нічого...навіть пір'їнки, тільки темні криваві плями.

Всього кілька секунд тому Олівер побачив їхні злегка відкриті дзьоби, проте за цим послідувала лише відчайдушна тиша.

Він перевів погляд на сина старости. Вираз обличчя кремезного молодого хлопця залишався спокійним, але обличчя стало майже таким же блідим, як і його капелюх. Він повільно провів рукою по обкладинці Священного писання, і червона світлова плівка поступово стала прозорою. Єдиний уцілілий Синій птах стояв у купі попелу. На вкритій пір'ям мордочці не проступило ні сльозинки, ні звуку, ні виразу. Він стояв прямо, дозволяючи спису, що пронизував тіло, випустити з себе теплу кров, неначе втратив навіть відчуття болю.

Він дуже обережно здійняв пару крил на руках і зробив слабкий жест.

– «Добре», – сухо переклала дівчина, рівним голосом, без відтінку емоції. – Це те, що там написано.

Синій птах не витягнув списа. Він довго пручався, перш ніж зумів злетіти, залишаючи за собою нитку червоних кривавих намистин у повітрі. Погода видалася сьогодні надзвичайно приємною, і його синя постать повинна була б граціозно та ідеально зливатися з небом, але чорний спис, що пронизав руку, змушував птаха летіти навскіс.

Хоча сонце світило напрочуд яскраво, Олівер раптом змерз. Він відсмикнув пальці від руків'я меча і зіщулився, щоб переконатися, що чорна тінь насправді накриває його. Аж раптом зауважив, що тінь теж тремтіла.

Олівер швидко повернув голову. Немо не дивився на нього, він взагалі нікуди не дивився. Чорнявий юнак міцно притиснув долоні до вух. Його обличчя залишилося нерухомим, а очі дивилися в якусь точку в порожнечі. Пальці рук Немо обгорнулися безліччю тремтливих маленьких тіней, які допомагали йому затуляти кожну щілину, уникаючи будь-яких звуків, що могли б пробитися до вух.

Олівер простягнув руку та обережно взяв Немо за передпліччя.

– Його більше немає, – повільно промовив він.