?Принцеса Некоми?

Корін вже по звичці прокидалася о сьомій ранку, збиралася по п'ятнадцять-двадцять хвилин, йшла снідати та вмовляла маму не готувати так багато адже і так ледь з'їдається половина, ходила до школи звичним маршрутом із звичними їй особами, сиділа на всіх заняттях навіть не зіваючи хоча і не слухаючи надто уважно що розповідається, а подеколи окрім клубу волейболу відвідуючи ще й гурток малювання який був кожного вівторка та п'ятниці після сьомого уроку.
Сказати, що вона обожнювала малювання то це означає відверто збрехати. Її злили невдачі при нерівних лініях та заморочки з тінями, вона не уміла малювати тварин чи обличчя, передавати «життя» картині яку малює. Здебільшого її стороною були геометричні фігури не пов'язані з точністю та рослинність яку можна було намалювати криво та все одно вийде щось нормальне.

То чому ж вона там була? У клубі була присутня її шкільна подруга в ролі теперішнього президента, та дружба змушувала її ходити туди раз за разом за для кількості у списках. А окрім цього, сильно дівчину і не тягали. При фестивалях про існування Кодзуме Корін просто забували по особистому проханню дівчини.

— Корііі! Як справи? Ти на вихідних навіть не відповідала на мої повідомлення. – підійшла подруга до Кодзуме та образу полізла обніматися.
— Вибач. Клуб їздив в іншу старшу школу на товариський матч з ночівлею. Мене також взяли як менеджера. Була дуже зайнята.
— А попередити? Я навіть запанікувала... Ти зазвичай попереджаєш або хоча б із запізненням, але повідомляєш мені про таке.
— Ну пробач Сора. Наступного разу точно попереджу.
— Наступного разу я поїду з тобою!
— Тебе не візьмуть. – одразу сказала як відрізала Корін.
— Чого б це? – ніби здивовано запитала подруга. Хоча і так відповідь знала.
— Ти не у клубі волейболу.
— Подумаєш... Це не причина.
— Помиляєшся. Це вагома таки причина. Тебе не пропустять якщо ім'я не фігуруватиме у поданих списках. Хочеш їздити, приєднуйся до клубу. Помічників мені і так не вистачає.
— Ну звісно. Біжу прямо.
— Я пропоную, а ти як знаєш так і роби.
— Корі... Тут цей... Спитати хотіла... А твоя черга... Вона... – Дівчина трохи сором'язливо поглянула на Кодзуме, чий вираз обличчя став на мить немов кам'яним.
— Ні туди ні сюди. – Дивлячись кудись у бік відповіла та.
— Вже пів року як на місці одному стоїш... Це не справедливо по відношенню до тебе як людини... – Очі Сори забігали у різні боки.
— Таке життя. Я вже звикла. – знизала плечима блондинка.
— Все буде добре. Я буду поруч!
— Ага. Знаю.