Безхатько

Частина 64: Остання п?сня

Немо витріщився на хлопця в глибокому потрясінні. Олівер аж ніяк не збирався жартувати. Навпаки, якби він пожартував, зважаючи на нинішню ситуацію, Немо був би першим, хто відлупцював би його до напівсмерті.

Немо розгублено підвищив голос:

– Що?

– Допомагаю тобі відволіктися, – Олівер міцно стиснув його плечі, з легким полегшенням у тоні. – Звісно, я сказав правду. Тобі не потрібно відповідати мені, принаймні, не зараз і не коли-небудь. Ну, ти відволікся?

Він відволікся навіть більше, ніж потрібно. Немо втупився в прекрасні смарагдові очі та ледве не забув про наступний крок плану. Він намагався визначити власний внутрішній настрій. Його не переповнювала чиста радість чи неповторне тепло кохання. Надто багато речей змішалося воєдино, і Немо не розумів жодної з них.

Не вперше він чув зізнання. У Придорожньому містечку не жили аристократи, а ніхто з простих людей не писали пісні для своїх коханих. Слова, які використовувалися для зізнання, завжди були прямими та небагатослівними. Остання дівчина, яка зізнавалася Немо у коханні, також говорила дещо подібне, і в той час вона мило посміхалася, очі сяяли, а обличчя розчервонілося від хвилювання.

Немо без жодних вагань прийняв її почуття, бо саме так він і повинен був вчинити. Поки вони не ненавиділи одне одного та хоча б трохи цінували, будь-хто, звісно, спробував би. Він просто був одним з багатьох смертних, який не відчував до дівчини антипатії.

Тепер, якщо подумати, останні стосунки закінчилися доволі швидко. Напевне, дівчина щось зрозуміла, наприклад, що насправді він її не «відчував».

Немо видихнув і нарешті висмикнув нитку бурхливих емоцій зі свого серця. Почуття виявилося надзвичайно сильним і важким, настільки, що його охопила паніка. Немо більше не хотів відповідати лагідним «так», а потім спостерігати, як ці прекрасні смарагдові очі повільно охолонуть впродовж тривалого часу.

– Я не можу відповісти тобі зараз, Оллі, – відповів він дуже обережно, ніби гучний голос міг злякати Олівера. – Але я дам тобі відповідь, добре?

Тріщини в повітрі перестали змикатися. Вони повернулися до звичайного стану, як квітка, зламана вітром. Незліченні прозорі бурульки пронизували довколишні будинки й простягалися в темне і гнітюче небо. Над містом досі кружляв попіл разом з чорними тінями, створюючи картину, вкрай наближену до типового нічного кошмару. Поле бою ніколи не давало людям достатньо вільного простору для перепочинку.