Усю кам'яну кімнату освітлювала старовинна лампада на одній зі стін. Блакитне полум'я палало дуже слабенько, не набагато яскравіше за місячне світло. Серед білих кісток і залишків пір'я височів блідий стовбур дерева, що зливався нагорі з Синьою пташкою, яка здавалася худою і неживою. Вона ледве тримала повіки розплющеними, а її дихання майже не було чутно. Декілька пучків великого пір'я випали додолу, опинившись між двома черепами птахів, що лежали впритул один до одного. На цій блакитно-білій ділянці лише дві речі особливо привертали увагу: охайно одягнений людський скелет, що спирався на стовбур дерева в спокійній позі, немовби міцно дрімаючи; та впадала в око товстезна шкіряна книга, яка мирно лежала поруч із руками скелета. Корінець був оздоблений безліччю дорогоцінних каменів, й виблискували в напівтемряві теплим темно-червоним кольором.
– ...Лавінія, – Немо відірвав погляд від незвично розкішної книги та повторив пошепки ім'я. – Це твій власний переклад з примхи? Не жартуй так, Ділане.
– О, звісно, ні, – вигукнув Джессі. – Як би я посмів? Річ не в тім, що ти не знайомий з цим ім'ям... Просто це та сама Лавінія, про яку ти думаєш
«Богиня» міста Вінсент.
Але вона, очевидно, не справжня Богиня, оскільки Немо віддалено відчував це. Вона була надто слабкою, крихкою, немов кришталева статуя, сповнена тріщин, здатних розлетітися на дрібні уламки, варто лише до них доторкнутися.
– Ти знаєш, скільки вони коштують? – Джессі підняв підборіддя до кісток, які були розкидані по всій землі. – Я вперше потрапив до цього місця в перший день. Правду кажучи, я ледь не загинув... І тоді вона навіяла лісову баладу. О, ця емоція була надзвичайно трагічною. Це було настільки жалюгідно, що я не витримав і запропонував свою допомогу.
Тонкими витонченими пальцями він потирав чудернацьку прикрасу на грудях.
– Ця дрібничка допомагає мені розуміти мову Синього птаха. Шкода, що вона помирає і її ніяк не вдасться використати, щоб дати кожному з вас «одкровення». Інакше я б привів вас сюди ще сьогодні зранку.
Немо проігнорував Джессі, який голосно зітхнув. Він обмінявся поглядами з Олівером і обережно наблизився до птаха, подібного до позаземної істоти. Його кроки виходили настільки легкими, що Немо вдалося навіть не наступити на жодну кісточку. Очі Лавінії не мали зіниць, тому покладаючись лише за світлом від зірок було важко визначити напрямок її погляду.
– Ви... Вітаю, – Немо стояв за п'ять-шість кроків від стовбура, аби квола Синя пташка не надто схиляла до нього голову. З цієї відстані зовнішній вигляд скелета став чіткішим, тож стало зрозуміло, що кістки належали не молодій людині. Кілька пасом сивого волосся розсипалися по розкішній вишивці. Книга мала тепер ще більш ефектний вигляд, і хоча Немо не здобув жодної спеціальної магічної освіти, він все одно відчував теплі хвилі, які вона випромінювала.
Лавінія важко зітхнула, а потім видала якийсь звук. Здавалося, що їй вже давно не доводилося розмовляти. Цей звук звучав прекрасно, дещо схожий на пелюстки, навмисно висушені сонцем, грубі та тендітні, з легким відтінком смерті.
– Гості, які здатні ділитися думками... – тихо промовила вона інтонацією, яка дещо відрізнялася від мови Синього птаха, яку раніше чув Немо. – Благословляю вас.
– ...І вам найкращих побажань, Лавінія, – якусь мить Немо не знав, що відповісти. Одної присутності й дихання прекрасної та дивовижної істоти, що знаходилася навпроти нього, вистачило, аби він забув про свій душевний стан, нашпигований всілякими проблемами.
– Я знаю ваші наміри, – Лавінія взяла ініціативу у свої руки. Хлопець не знав, чи то через нинішню ситуацію, чи через оточення, але її голос лунав якось особливо ефірно. – Він... Джессі Ділан не бреше. Мешканці Вінсента насправді мої одноплемінники.
– Ви знаєте, що відбувається зовні?
– Так, але я нещодавно прокинулася. Вашими словами... Можна вважати, що я перебуваю в передсмертній ясності¹⁵, – вона говорила спокійно, так, ніби їй було абсолютно байдуже до своєї неминучої смерті.
[15] Несподіване повернення ясності розуму і пам'яті або раптове повернення до свідомості відбувається незадовго до смерті у пацієнтів, які страждають на важкі психічні або неврологічні розлади.
– Ви...
– Я не Бог. Я звичайна жриця, – красиві очі дивилися на Немо з афазією¹⁶. – Можливо, справжнім Богом було бажання, аби я засвідчила власну дурість. Я власноруч посприяла здійсненню мого пророцтва.
[16] Мовний розлад, спричинений пошкодженням певної ділянки мозку, яка контролює вираження та розуміння мови. Це робить людину нездатною ефективно спілкуватися з іншими.
– Що відбувається у Вінсенті? Якщо дозволите... – Немо трохи завагався, але все ж таки запитав.
– ...Благословення кров'ю, яке я провела особисто. Вони... Вони були найбезстрашнішими воїнами, які захищали нас від небезпечних людей, – вона тихо зітхнула.
Ця історія мала стати розповіддю про кохання та самопожертву.
Понад двісті років тому люди майже винищили Синіх птахів Ґрейс через надмірне переслідування. Група птахів мігрувала до Вілларда та облаштувала менший осередок для існування, оскільки їхня чисельність скоротилася майже втричі порівняно з початковою популяцією. Тодішні жерці дали жахливе пророцтво: плем'я вимре впродовж двох сотень років.
Як би сильно вони не намагалися розвиватися і боротися, на світле майбутнє у племені не було ніякого шансу. Сині птахи Ґрейс були надто рідкісними, а їхні тіла використовувалися як сировина багатьма іншими расами. Після подібного пророцтва все плем'я впало в безмовний відчай.
Аж раптом один воїн і його побратими виступили на захист.
Кожен з них колись вважався найбільш беззахисним у племені, адже від народження страждали вадами слуху і не чули мови своїх одноплемінників. Переважно вони спілкувалися зі жерцями лише жертовною мовою. Тієї миті найбільш мовчазний з них вийшов вперед, а за ним і кілька більш здібних членів племені. Сині птахи, які глибоко любили своїх одноплемінників, звернулися до жерців з проханням.
Вони готові принести себе в жертву, аби тільки живими залишилися їхні близькі.
Жерці були зворушені, і спільними зусиллями погодилися на досить радикальний крок. Сині птахи, повстанці, стануть їхніми ворогами. Вони вивчать усе про зовнішній світ і скористаються ворожими знаннями, аби захистити плем'я. Існував могутній жрець, здатний допомогти їм досягти цієї мети.
Благословення закладалося в їхній крові та передавалося з покоління в покоління, внаслідок чого за це довелося заплатити надзвичайно високу ціну. Відважні Сині птахи мусили вчитися всьому з нуля і ступити назустріч бурхливому невідомому. Жриця, на ім'я Лавінія, постраждала від впливу дії благословення, адже воно суперечило природному порядку речей. Їй судилося використати власну життєву силу, аби втілити задумане, а потім впасти у глибокий сон і відійти в небуття.
– Це останнє, що я пам'ятаю... Мене розбудила пісня, – її очі були вологі та сповнені відчаю після відвертої розповіді. – Пісня лунала так слабко, але так шумно... Прибуття пана Ділана дало мені змогу зрозуміти, що відбувається. Зрештою, ми не змогли уникнути долі, яку приготували нам Боги.
Зоряні очі нарешті наповнилися сльозами.
– ...І винна в цьому я. Тому благаю вас, допоможіть пану Ділану, ви можете забрати у мене все, що завгодно.
Передаючи слова Лавінії, Немо перебував у гнітючому настрої. Навіть Енн не дозволила собі жартувати. Двісті незвіданих років у Вінсенті нагадували отруйну хмару, що затулила собою все сонце. Олівер вклонився самотній і слабкій Синій пташці та погодився з її проханням.
– Ми пообіцяли панові Ділану, і оскільки він не збрехав... – Олівер на мить зупинився, чекаючи, поки Немо передасть слова Лавінії. – ...Ми постараємося зробити все необхідне, щоб допомогти.
Вона втомлено заплющила повні сліз очі. Водночас двері слухняно розступилися, відкриваючи просторий прохід. Коли команда покинула темряву, Немо нарешті озирнувся знову поглянути на людський скелет. Йому кортіло запитати про нього, але враховуючи ситуацію, це було б недоречно, тож він стримав язика за зубами.
– Ділан погодився на триденний строк, тобто він здатен забезпечити підтримку Синій пташці щонайменше ще на два дні, – Олівер сповільнив крок, ідучи пліч-о-пліч з Немо. – Я хочу повернутися до Вінсента і подивитися, що там і як.
– Згоден, – Немо відчайдушно потер обличчя, ніби цим хотів стерти тривогу та пригніченість. – Ця ситуація трохи незрозуміла.
– ...Ти маєш такий вигляд,ніби перебуваєш у поганому настрої, – невпевнено сказав Олівер.
– Ненавиджу це, – Немо похитав головою. Обидві сторони холодних кам'яних стін снували туди-сюди в його уяві, стаючи дедалі більш подібними до нічного кошмару, ніж будь-коли раніше. – Я не можу сказати... Але... О, не хвилюйся. Мабуть, просто це місце занадто на мене вплинуло.
Він не міг висловити своїх почуттів. Немо прочитав достатньо книжок, трагедії, описані в них, завжди мали чітке пояснення: обов'язково знайдеться людина, яка чинить безглузде зло і заради своїх егоїстичних бажань спричиняє незліченні жертви. З іншого боку, завжди будуть існувати помилки та завжди існуватимуть неідеальні вчинки. Лише поєднавши ці речі разом, можна отримати обнадійливу «розумну» трагедію.
Але зараз все здавалося покритим туманом.
– Я візьму це, – недбало сказав Джессі, після того, як переконався, що Немо вийшов останнім. Він підняв книгу, що лежала поруч зі скелетом людини, і невимушено змахнув нею в бік Лавінії. – Звичайно, я поверну її тобі.
– Чому ти брешеш? – ця зустріч, здавалося, вичерпала всі її сили. Лавінія з великими труднощами втягнула в себе повітря. Її голос був не гучнішим ніж у звичайного дрозда. – Ти, очевидно, чуєш нас... І розумієш, що ми говоримо.
Жодні слова Джессі Ділана не були правдою.
Вона досі чітко пам'ятала ту мить, коли ця людина з'явилася перед нею. Він не доклав ані найменшого зусилля, проте заклинання літаючих комах перелякано затремтіли по стінах, намагаючись триматися від цього юнака якомога далі. Він увійшов так безпосередньо і навіть не поцікавився розкиданими навколо кістками Синіх птахів.
– Прекрасна пані, – його думки виразно промайнули в її голові. – Чи можу я вам чимось допомогти?
Лавінія не вміла розрізняти красу чи потворність людей, або ж їхній вираз обличчя. Вона навіть втратила дар мови в ту мить і надовго відсахнулася назад. Ця світловолоса людина здалася їй дуже отруйною рептилією або колючкою, що вчепилася до внутрішніх органів.
– Ви виглядаєте дуже стурбованою, – побачивши, що вона не відповідає, додав молодий блондин. – О, я справді не маю наміру чинити зло. Розумієш, я твій останній шанс.
Зрештою, вона погодилася на пропозицію.
Лавінія була достатньо сміливою, щоб визнати, що навіть якщо навіть попри її стан, ця людина набагато сильніша за неї саму. Проте наскільки його сила перевищувала її, Лавінії було складно оцінити. Колишня жриця не настільки відчайдушно довіряла незнайомцю і точно не хотіла гнівити людину, яка стояла навпроти неї.
– ...Вони не повірять у цю правду, – Джессі погортав старовинну книгу, переповнену магією, і пробурмотів відповідь на її запитання, з легким наріканням у тоні. – Так значно цікавіше, хіба ні?
Дивна прикраса у формі луски на його шиї відбивала м'яке світло. Лавінія знала, що це всього лише «ключ до дверей», але окрім цього, в ній не було нічого особливого.
Так званого «одкровення», яке допомагало людям розуміти жертовний текст, ніколи не існувало від самого початку.