ДОЗВОЛЬ МЕН? ЗАЛИШИТИСЯ НА Н?Ч || 18+

Глава 9. Ми тепер друз??

— Так, тоді давайте по порядку, — починаю загинути пальці. — Мій сусід Джером Вілер, мій сусід дідусь, вибачте, але ім'я його я не знаю, потім його дружина, далі дільничний поліцейський Арон Кордьє..

— Дільничний? — перебиває мене.

— Так, можете зателефонувати йому, в мене є номер, — дістаю телефон. — Якраз ми з ним бачилися у той день… близько дванадцятої дня, а ще до речі можете переглянути камери у магазині “Техніко” я у той день купувала там телефон.

— Вам доведеться почекати поки ми перевіримо ваше алібі.

Комісар встає і йде до виходу.

— Мені тут сидіти?

— Так, ваш адвокат може виходити, а ви ні. — відчиняє двері і зникає за ними.

— Стільки людей може підтвердити твоє перебування там?

— Аннесі маленьке містечко, не те, що Париж.

— І як тобі там?

— Коли я їхала туди, то була впевнена, що нічого не змінилося з мого дитинства, але ні, все змінилося… люди змінилися, життя змінилося і навіть природа змінилася.

— В гіршу чи в кращу сторону?

— Звісно що в кращу, Денісе.

— Ти б залишилася там жити зараз? — його питання змушує мене задуматися.

— На даний момент в мене немає чіткої відповіді на твоє запитання.

Я ніколи не думала про Аннесі, як про домівку, але тепер коли мої батьки померли, я вже не впевнена, що хотіла б залишатися у Парижі до кінця життя. Згадуючи дні у Аннесі, до інциденту з Амалі, я не бачу чогось поганого у них. Так, іноді було нудно, але тепер містечко геть інакше, воно більш розвинене та сучасне.

— Я хочу кави, — закриває свій блокнот досить гучно. — Ти не бажаєш?

— Я хотіла б..

— Молочний чай? — перебиває на півслові, але це змушує мене посміхатися.

— Так, будь ласка.

Деніс так само зникає за дверима цього кабінету і я залишаюся сама у повній тиші.

Коли повернувся Деніс, я лежала головою на столі і дивилася на скло, за яким ймовірніше за все хтось стоїть і спостерігає за мною.

— Привида побачила? — підіймаю голову.

— Дякую, — віддає мені молочний чай. — Віриш у привидів?