ДОЗВОЛЬ МЕН? ЗАЛИШИТИСЯ НА Н?Ч || 18+

Глава 12. Ти не пожалку?ш про це?

— Чому ти злий? Через те, що я попросила піти зі мною до могили сестри? — прибираю парасольку, кидаю на землю. — То не йди, забирай і йди додому краще.

Проходжу повз нього у бік старого кладовища. Волосся майже відразу стає мокре, дощ досі періщить.

— Беатріс, — хапає мене за передпліччя, — Характер будеш хлопцю своєму показувати, а не мені! — віддає парасольку.

— Да нема в мене ніякого хлопця! — випалюю зі злості, а потім розумію, що зізналася у своїй брехні. — Ми розійшлися у день, коли мого батька поховали… він зрадив мені, якщо тобі це цікаво.

— Навіщо тоді брехала? — стає під парасольку, а я відчуваю, як мої щоки стали червоні, мов той помідор.

— Не знаю, просто ляпнула тоді про хлопця… мені було ніяково після поцілунку, хотіла виставити все, як помилку. — почала виправдовуватися.

— Ходімо до твоєї сестри.

— І це все? Більше не будеш нічого питати?

— Ні.

— От і чудово.

Я справді очікувала щось, але нічого не сталося. Можливо я знову не так зрозуміла все?

Дорога до кладовища була не асфальтована, нам довелося йти по багнюці і намагатися втриматися від падіння. Тепер зрозуміло, чому Джером був категорично проти сюди йти. Він тут живе вже п'ять років, звісно, що йому краще знати місцевість, а я лише можу сподіватися на свої спогади. У дитинстві сюди вела дорога викладена з каменю, а зараз повне болото бруду.

— Якщо впадеш, я не буду тебе піднімати.

— Сама встану, не хвилюйся. — саркастично мовила я.

— Хочу на це подивитися, — не менш саркастично відповідає Джером.

— Нам ще далеко?

— Не дуже, — примружує очі, — Метрів триста.

— Чудово.

Ще трохи і я нарешті зустрінуся з сестрою. Це буде дивно, але я рада, що зможу нарешті, це зробити. Минуло вже шістнадцять років, як я востаннє ходила до неї на могилу.

— Прийшли, — помічаю старі зарослі двері кладовища.

— Це місце ніхто не доглядає?

— Ні, від часу коли створили нове кладовище.

— Навіть родичі тих, хто тут похований?