ДОЗВОЛЬ МЕН? ЗАЛИШИТИСЯ НА Н?Ч || 18+

Глава 19. Похорони

Після обіду я сіла на потяг до Аннесі, Клінтон їхати не захотів, тож я залишила йому ключі від квартири. Я їхала і не могла повірити, що Арон помер. Ми не були друзями, але все ж таки я його знала. Всю дорогу я перебувала в шоковому стані, лише по приїзду в Аннесі, зрозуміла, що все відбувається насправді. На станції висіла траурна стрічка з ім'ям Арон Кордьє.

До похорон залишилося більше години, я встигну зайти до будинку та залишити свої речі. 

— Зачекай. 

— Ти також їхав цим потягом? 

— Так, — Джером тримав в руках спортивну сумку. — Ти до будинку йдеш, чи відразу на кладовище?

— До будинку, — проходимо повз місце, де я впала колись. — Потрібно залишити речі і змінити одяг. 

— Мені також. 

Не поспішаючи ми дійшли до будинків. Я дивилася на стіни будинку з червоної цегли — ніби й добре мені знайомі, але водночас якісь химерні та забуті. 

— Джером, — зупиняю чоловіка. — Не хочу тебе обтяжувати, але можемо піти до кладовища разом? Я можу заблукати, як завжди. 

— Звичайно. Зустрінемося тут за двадцять хвилин.

— Гаразд. 

Відкриваю двері і заходжу до будинку. Стільки спогадів, хоча й прожила тут лише три місяці з гаком. За ці три місяці я встигла закохатися в Джерома і відчути себе повністю зламаною. Які чудові спогади. 

Сідаю на диван і обережно проводжу по ньому рукою. Мені варто замінити тут меблі, якщо хочу здавати в оренду будинок, і врешті-решт піднятися на другий поверх та забрати речі звідти. 

Коли я вийшла з будинку Джером вже чекав на мене, він був у костюмі, я також. 

— Нам довго йти? 

— Достатньо. — як чудово, що я обрала чорні кросівки, а не туфлі на підборах. 

Ні я, ні Джером не знали про що говорити. Було ніяково, тож я вирішила першою спробувати почати розмову. 

— Ти справді відсидів за вбивство? — моє питання його дуже здивувало. 

— Звідки ти знаєш? 

— На днях я зустріла Майка..

— Він тебе не образив? 

— Ні, — він врятував мене, — Він не образив мене, ми просто поговорили.. як виявилося, Майк був впевнений, що ти покинув його заради мене, а я думала, що заради нього. 

— Цікаво виходить. 

Більше він нічого не сказав. Не хоче продовжувати цю розмову, тож я не буду тиснути на нього. 

— Ти сказав нам довго йти, але ми вже дійшли. — помічаю залізні двері кладовища. 

— Переплутав значить. 

Наступні тридцять хвилин я провела мовчки, я дивилася на гроб, що засипали землею і не могла повірити, що там дійсно лежить Арон. Він був продажним поліцейським, але не людиною, що ненавидить життя. Хоча я не бачила його три роки, все могло змінитися. 

Після церемонії поховання всі розійшлися, на кладовищі залишилися тільки батьки Арона. Мені шкода їх, вони втратили дитину. 

— Дійдеш назад сама? Мені потрібно допомогти декому. 

— Так, звичайно. — востаннє дивлюся на фотографії Арона і йду в сторону виходу. 

“Спочивай з миром” - з такою думкою я покидаю кладовище. 

Мені потрібно напитися.