Гороб'яче п?р'ячко [Passerine]

Вилбур не знав що представляє собою цей відвідувач, мандрівник, чи ким він там взагалі був.

Коли батько спустився в сад разом з Блейдом, він виглядав засмученим. Вилбур не міг сказати чи причиною був гість, чи щось інше або хтось інший.

«А тепер формальне представлення», сказав був Батько Вилбуру та Томмі, «це Техноблейд. Старий друг. Вилбур, він буде викладати в тебе якийсь час».

Хлопець глянув на його майбутнього викладача, який стояв у м'якому вранішньому світлі. Техноблейд. Томмі був правий - це дурне ім'я. Вилбур чув про нього десь, але не пам'ятав де саме.

Він був високим та худим, і можливо старшим від Вилбура на декілька років. Хлопець був одягнений як і він: з широкими рукавами, з яких Томмі завжди глузував, та називав Вилбура старим чоловіком; смарагдова сережка висіла на його лівому вусі, схожий смарагд був у батька на ланцюжку, який він ховав за сорочкою. Тоді...може він теж з якогось королівства? Якийсь іноземний принц чи далекий родич про якого батько ні разу не згадував? В нього було багато секретів. Це міг бути один із мільйона.

Техноблейд один раз глянув на Вилбура сказавши:
«Починаємо на світанку» а потім він пішов.

Вилбур спантеличено подивився йому в слід.

«Що..?»

Батько намагався не посміхатися на реакцію його сина.

«Це він тобі, Вилбур»

* * *

Тепер вони сиділи в їдальні, кожен у своїх думках - окрім Томмі, думки якого виливались в голос, не звертаючи на те чи слухають його чи ні.

«...і Вилбур спіткнув мене, але я встав дуже швидко, ти це бачив? Тату? Тату?Так?»

«Бачив, бачив» сказав батько відволікаючись. Він дивився на його на половину порожню тарілку, неначе там були написані всі секрети світу. Вилбур здогадувався, що це було із-за порожнього сидіння матері.

Останнім часом в її кімнату все частіше почали відносити порції їжі. Томмі поки що не помітив цього, але Вилбур. Вилбур завжди помічав.

«І цей Техно-товариш, він трохи дивний, хм? Він у мене теж буде викладати? Мені треба прокидатися на світанку, як Вилбуру?»

Вилбур скривився «Томмі не нагадуй».

І тут почалось.

«Типу в тебе є якійсь плани, я впевнений що ти знову будеш читати», хлопчик драматично жестикулював для себе, «я, один, хотів би з радістю бути під опікою у містера Техноблейда, незважаючи на скільки б його ім'я було дурним»

Обоє повернулися до їхнього батька, один з зірчастим виразом очей, а інший з хворобливою цікавістю

Батько зітхнув, після чого розкошлатив волосся Томмі

«Вибач маленький жучок, можливо ми знайдемо когось іншого для тебе. Я впевнений Капітан Паффі була б....»

«Але я хочу Блейда» Томмі заскиглив.

Вилбур пирхнув,« Ага, якщо ти взагалі зможеш прокидатися так рано. Ти будеш у ліжку до ночі, я вже це бачу».

Батько нахабно посміхнувся йому

«А знаєш що, Томмі. Якщо ти зможеш прокидатися разом з Вилбуром, ти можеш дивитися за тим як він тренується з Техно».

«Реально?» Томмі вистрибнув із стільця ледве не зачепивши батьків бокал з вино,
«На добраніч, тоді! Як кажуть: чим раніше ляжеш, тим скоріше встанеш!»

«Хто це сказав?» запитав Вилбур, але хлопчик вже пішов, залишивши його на одинці з батьком у тиші.

Якийсь час, єдиним звуком був скрип тарілок і серцебиття у вухах Вилбура. Він ніколи не зізнавався Томмі та іншим, що їхні відносини з батьком були кращі у присутності меншого. Це не те що Вилбур не любив свого батька, чи навпаки той його не любив. За всіма цими уроками політики, ведення війни, як бути принцом та трон, який одного дня стане його - хлопець забув як бути сином.

Та іноді, коли батько думав що його ніхто не бачить, чоловік дивився на хлопця, як на бездонне горе, ніби він вже втратив щось.

«Це повинен бути Томмі» Вилбур думав. Сонячний хлопчик який може зачарувати усіх своїм позитивом. Але ні.
Коли Вилбур закінчив свою вечерю та збирався йти, його батько заговорив знову:

«Вилбур?»

«Так батьку?»

Чоловік притулився до його руки, глянувши на Вилбура.

«Хочеш щоб я був там з тобою?»

Вилбур нерішуче засміявся: «Я вже не дитина, батьку».

«Авжеж», відповів чоловік, «але Техноблейд до сих пір для тебе незнайомець».

Вилбур стиснутий свої губи, думаючи про батькові слова.

«Ти довіряєш йому?»

«Так», коротко відповів батько.
Вилбур кивнув,« тоді і я довіряю».

Батько дивився на нього цілу довгу хвилину, після чого кивнув. Більше було ні про що говорити, тоді хлопець встав, залишивши свого батька на одинці.